Звичайна розмова біля хвіртки привела мене до таємниці, що ховалася у моєму власному домі

За тиждень біля хвіртки його зупинила Валентина Семенівна, сусідка з будинку навпроти. Літня, самотня, з таким гострим слухом і увагою до чужих дворів, що половина вулиці з неї піджартовувала, а друга половина потай побоювалася. Кілька років тому вона проходила лікування в психіатричній клініці, і після цього на неї наклеїли зручний образливий ярлик: дивна.

Сергій теж не раз відмахувався від її розповідей. Валентина Семенівна знала, хто о котрій виходить, хто з ким свариться, у кого риплять ворота, а в кого ночами горить світло. Якось він пожартував, що якби її взяли до служби спостереження, жодна пригода в окрузі не залишилася б непоміченою.

Але того дня вона підійшла не зі звичайною цікавістю. Вона переходила дорогу повільно, ніби заздалегідь знала: їй не повірять, але все одно мусить сказати.

— Сергію, вислухай мене. З вашого дому щодня в будні чути плач. Майже в один і той самий час. Дівчинка кричить, просить, щоб припинили.

Сергій натягнув усмішку. Вона вийшла важкою, незграбною.

— Валентино Семенівно, після обіду вдома нікого немає. Я на виробництві, Іра на роботі, Настя в школі. Може, в сусідів телевізор горлає. Або коти б’ються.

— У сусідів телевізор не працює, ти сам казав, що їм проводку лагодити треба.

Вона вимовила це спокійно. І саме від цього Сергієві стало неприємно: заперечити було нічим.

— Я спершу теж думала, що недочула, — вела далі вона. — Але я слова розібрала. Вона не просто плаче, Сергію. Вона благає.