— А ти певен, що він порожній?
Валентина Семенівна дивилася просто на нього. Руки вона тримала в кишенях, підборіддя дрібно тремтіло.
— Ти давно перевіряв, що відбувається у тебе вдома, коли тебе там немає?
Сергій покрутив пальцем біля скроні.
Жест вийшов грубим і дурним. Він зрозумів це одразу, але вже зробив. Зупинитися, перепросити, розпитати ще — на це тоді не вистачило ні мужності, ні чесності.
Він зайшов у двір і грюкнув хвірткою.
Але її слова залишилися. Навіть не в голові — глибше. Десь між ребрами. Неприємна скалка, яку не витягнеш, якщо вдавати, ніби її немає.
Увечері Сергій піднявся до Насті. Вона сиділа в навушниках, швидко водила пальцями по екрану. Побачивши батька, усміхнулася коротко й ніби заздалегідь підготовлено.
— Настуню, у тебе точно все добре?
— Тату, ти вдруге за вечір питаєш. У тебе програма зависла?
— Отже, відповідай наново.
— Усе добре. Школа стоїть. Контрольну написала на хорошу оцінку. Допит закінчено?
— Майже.
Він затримався на порозі.
— Із Сонею не посварилися? Щось вона давно не заходила.
— Ми побачимося.
— Ти чого така?
— Це ти чого такий? Смиканий якийсь.
— Та так. Думки.
— Які думки?
