— Дорослі. Нудні. На добраніч.
Він вийшов із почуттям, яке ніяк не складалося в конкретну тривогу. Ніби всередині щось знало більше, ніж він дозволяв собі думати.
Пізно ввечері Ірина повернулася зі зміни. Вона зайшла, зняла взуття, але сумку навіть не встигла повісити, коли Сергій переказав їй розмову з Валентиною Семенівною.
Ірина втомлено подивилася на нього.
— Ти серйозно? Тепер ми будемо робити висновки зі слів Валентини?
Вона розстебнула куртку, повісила її на гачок. Усі її рухи були точні, ощадні. Так рухається людина, в якої за спиною дванадцять годин чужих скарг, рецептів, черг і прохань, а сил лишилося рівно на те, щоб дійти до кухні й не розплакатися від утоми.
— Це та сама Валентина, яка одного разу викликала службу через сусідського собаку? Хоча в сусідів зроду собаки не було?
— Там кішка була.
— От саме. Кішка. І галасу було на всю вулицю. Ти ж сам потім носив їй заспокійливі краплі.
— Іро, сьогодні вона говорила інакше. Без своїх звичних історій. Спокійно. По суті.
— У таких людей бувають різні періоди. Іноді вони звучать дуже переконливо. Настя підліток, Сергію. Вони всі зараз такі. Навушники, порожній погляд, їжа через раз. У моєї племінниці в цьому віці був період, коли вона розмовляла тільки з кімнатною рослиною. Переросла.
— А якщо все ж таки…
— Не треба.
Ірина повернулася до нього. Не зло, не різко. Просто так, як говорить людина, яка більше не витримає ще однієї тривоги поверх усіх інших.
— Не треба з повітря робити катастрофу. Якщо тобі неспокійно, поговори з Настею завтра нормально. Але всерйоз сприймати Валентину — це вже перебір.
Сергій хотів повірити дружині. І повірив. Бо так було легше…
