Ірина не була байдужою матір’ю. Вона була виснаженою. Її фраза «будь сильною, давай собі раду сама», яку Настя чула з дитинства, не була холодним виховним гаслом. Це була формула виживання самої Ірини. Те, що вона повторювала собі щоранку, коли вставала на роботу, навіть якщо всередині вже нічого не залишалося.
Вона не розуміла, що передає доньці не силу, а самотність.
За два дні Валентина Семенівна знову підійшла до Сергія. Вона виглядала змарнілою, але в очах було те вперте завзяття, яке з’являється в людини, готової виглядати смішною, аби тільки не промовчати.
— Учора було ще голосніше, Сергію. Вона кричала: «Досить, будь ласка». Я стояла біля паркану й чула кожне слово.
— Валентино Семенівно…
— Знаю, що ти скажеш. Що мені ввижається. Що я стара, хвора і мені краще знову лікуватися. Але уяви на хвилину, що я не помиляюся.
Вона понизила голос.
— Ти потім собі не пробачиш, якщо навіть не перевіриш. А якщо я справді дурна стара — посмієтеся з Іриною за вечерею. Мені не звикати. Нехай сміються. Але я більше мовчати не можу.
Сергій стояв біля хвіртки й уперше не знайшов, чим відмахнутися.
Бо перед ним була не дивна сусідка, не любителька чужих історій і не людина з поганою репутацією.
Перед ним стояла налякана жінка.
Того вечора Настя пройшла через вітальню з підручниками, притиснутими до грудей. І Сергій раптом помітив те, що раніше вислизало. Вона не просто схудла чи втомилася. Вона ніби намагалася займати менше місця. Плечі всередину, кроки тихіші, погляд униз. Так ідуть люди, які заздалегідь просять пробачення за свою присутність.
Уранці він розіграв звичайний день.
Чай. Термос. Робоча куртка. Ключі. Коротке прощання.
Ірина поїхала раніше, на ранкову зміну. Настя стояла в коридорі з рюкзаком.
— Тату, чайник вимкнув?
