— Миша!
Вона отямилася, посиділа, намагаючись угамувати шалено калатаюче серце, і ніяк не могла зрозуміти, що сталося. Наснилося щось? Але що? Не пам’ятала. Чи це була панічна атака? Але чому вночі?
— Миша… Господи, раптом із ним щось сталося? Він же там, далеко.
Паніка накотила знову. Ніна встала, увімкнула світло, пройшлася квартирою. Заглянула до кімнати сина. Усе було на місці, усе як завжди. Але чому тоді так страшно?
Про те, щоб лягти й знову заснути, не могло бути й мови. Вона навіть сидіти не могла. Ходила квартирою, ніби намагалася втекти від біди, яка вже стояла десь поруч. Нарешті не витримала, взяла телефон і сама злякалася того, як тремтять руки. Хотіла зателефонувати синові, але ж ніч. Він спить. І не сам у наметі. Розбудить усіх.
«Ну й нехай. Усе одно подзвоню. Хай бурчить, хай сердиться, але я більше не можу. До ранку я не доживу».
Вона набрала номер. Довго слухала гудки. Доти, доки бездушний механічний голос не повідомив, що абонент не відповідає.
— Сама чую, що не відповідає. І що тепер робити? — спитала Ніна вголос.
Вона знову намагалася себе переконати: всі сплять, втомилися, набігалися за день, свіже повітря, молоді нерви. Не такі вони, як вона, щоб підхоплюватися серед ночі від кожного страху. Треба заспокоїтися. За годину подзвонить ще раз, вислухає все, що належить матері за таку паніку.
Цю годину вона металася квартирою. За вікном уже почало світати, заспівали птахи.
«Напевно, тепер можна дзвонити? Звісно, можна. Але страшно. А якщо знову не відповість?»
Вона все ж узяла телефон, набрала номер і подумки благала: «Мишуню, будь ласка, тільки відповідай. Скажи, що все добре, і я більше жодного разу не подзвоню до твого приїзду».
Він не відповів.
Ранок, що настав, став кошмаром. Не відповідав син, не відповідали його друзі. Телефон інструктора Павла Ігоровича теж мовчав. Це вже було не схоже ні на сон, ні на випадковість. Але потім Ніна згадувала навіть ці години невідомості як щастя. Бо тоді ще лишалася надія.
Ближче до обіду все стало ясно. Ніна дізналася, що її сина більше немає. Він утонув на світанку.
Почався кошмар, який неможливо було запам’ятати цілком. Вона майже не пам’ятала, що відбувалося після дзвінка інструктора. То кричала, не бажаючи вірити, то раптом завмирала, ніби сама переставала жити.
Здається, на той час повернувся чоловік. Він викликав швидку. Їй робили уколи. Напевно, дні змінювалися ночами. Може, за вікном світило сонце. Усе це більше нічого не означало.
Ніна бачила ридаючого чоловіка. Чула його крик:
