Руки старого інспектора лишалися нерухомими. Він відчував, як за комір затікає холодна вода, чув уривчасте дихання Романа й розумів: зараз кожен чекає, хто першим злякається.
— Ти ще хто такий? — видушив приїжджий.
— Остап Миронович Коваленко, інспектор лісової служби. А ви стоїте в охоронній зоні біля незаконного капкана й цілитеся в тварин. Кладіть зброю на землю.
— І не думай, — кинув Роман напарникові, не повертаючи голови.
Його примружені очі швидко оцінювали відстань. У старого лише два патрони, а їх двоє. Якщо діяти одночасно, один, можливо, встигне вистрілити. Миронич прочитав цей розрахунок по обличчю.
— У мене картеч, Романе. Звідси схибити важко. А Степанич у мене стріляти не стане. Ми знайомі довше, ніж він знає тебе. Правда, Гнате?
Відповіддю був лише дощ. Степанич стояв, опустивши одностволку, і дивився в землю. Плечі в нього тремтіли. Роман криво всміхнувся, хоча самовпевненість у його погляді вже дала тріщину.
— Припустімо, затримав. А далі що? Покличеш сюди людей, у таку глушину? Поки доберуться, нас давно не буде. Капкан не підписаний, свідків немає. Твоє слово проти нашого. Скажемо, почули виття й прийшли подивитися.
Миронич розумів, що той має рацію. Дорогий захисник, гроші й зв’язки перетворять очевидний злочин на недоведену історію. Сталеву пастку оголосять безхазяйною, свідчення старого лісника — сумнівними, а справа зникне в стосі паперів, як зникали інші. Двостволка вперше здригнулася в його руках — не від страху, а від безпорадної люті.
У яру пролунав рик. Сивий повільно вийшов з-за кореневища й попрямував угору. Голова була низько опущена, під мокрою шкурою перекочувалися м’язи, у бурштинових очах застигло холодне рішення. Вовк не дивився на Степанича й не зважав на зброю Миронича. Весь його світ звузився до людини, яка принесла капкан.
Роман відступив. Сивий піднявся на край яру, підійшов до інспектора й зупинився поруч, майже торкаючись плечем його стегна. Не сховався за людиною і не заслонив її собою. Він зайняв місце союзника.
Миронич відчував тепло, що йшло від звіра, навіть крізь мокрий одяг. Від близькості дорослого вовка все всередині вимагало відступити, однак старий встояв. Сивий теж переступив через інстинкт: поруч стояла людина з рушницею, запахом пороху й руками, яких вовки уникали тисячоліттями. Обоє стояли поруч не тому, що беззастережно довіряли, а тому, що за їхніми спинами лишалися ті, кого треба було захистити.
З обличчя Романа зникла зневага. Залишився лише прадавній страх перед звіром, який не відводить погляду й не боїться пострілу.
— Він… чого він біля тебе? — пробурмотів приїжджий.
Степанич видихнув майже пошепки, що перед ними господар цього лісу, і першим позадкував від яру. Миронич нічого не додав. Пояснення вже стояло поруч із ним на чотирьох лапах і не зводило очей зі зброї.
Степанич першим не витримав. Він кинув одностволку в мокру траву, розвернувся й побіг, ламаючи кущі й падаючи на схилі. Роман протримався ще кілька секунд. Сивий не гарчав і не наближався — просто дивився. Цього виявилося досить. Карабін вислизнув із рук приїжджого, важко впав у багнюку, а сам він кинувся слідом за напарником.
Тріск гілля поступово віддалявся. Миронич не рухався, поки ліс знову не наповнився самим лише шумом дощу. Потім опустив рушницю. Сили пішли раптово: коліна стали м’якими, пальці затремтіли, у скронях глухо пульсувала кров.
Сивий усе ще стояв біля нього. Теплий мокрий бік торкався штанини. Вовк підвів голову, і Миронич знову побачив у його очах прохання. Загроза минула, але внизу вмирала вовчиця.
Старий змусив себе дочекатися, поки голоси втікачів остаточно розчиняться. Роман міг зупинитися за найближчими деревами, знову підняти карабін і вистрілити з укриття. Лише коли лісові птахи потроху повернулися до своїх голосів, Миронич зрозумів: люди справді пішли. Напруження покинуло тіло так різко, що двостволка здалася непідйомною. Але Сивий уже дивився вниз, і в цьому русі не було дозволу на відпочинок.
Інспектор спустився в яр, ледь не впавши на глині. Приклад рушниці боляче вдарив по ребрах. За півтора метра від самиці він зупинився. Різкий запах крові змішувався із сирістю й важким солодкавим духом запаленої рани. Сталеві зубці ввійшли вище суглоба, навколо ланцюга земля була розрита глибоким колом. Вовчиця годинами намагалася звільнитися, поки не знесилилася.
Тепер вона лежала на боці. Ясна зблідли, дихання стало поверхове, а довгі паузи між вдихами лякали сильніше за стогони. Миронич присів і обережно торкнувся її загривка. Вовчиця сіпнулася, підняла губу, але замість гарчання з горла вийшов слабкий сип.
— Потерпи, дівчинко. Більше тебе ніхто не зачепить.
Сивий завмер на краю. У ньому боролися бажання кинутися на людину й пам’ять про те, що ця людина щойно стала поруч із ним. Миронич відчував напруження звіра спиною, але все ж узявся за важелі капкана. Іржавий метал не піддався. Він уперся сильніше, здер шкіру з кісточок, навалився всією вагою. Пружина скрипнула й зрушила на мізерну частку, після чого знову зімкнулася.
Шістдесят три роки, хвора поперекова спина й суглоби, зношені нескінченними обходами, виявилися слабшими за механізм, зібраний дужим майстром у лещатах. Миронич сів просто в багнюку. Вовчиця дихала дедалі рідше, а з лігва долинув тихіший писк…
Він спробував ще раз, змінивши упор, потім навалився на важіль збоку. Іржа вп’ялася в свіжі садна, біль прострелив пальці до ліктів. Метал ледь помітно піддався й одразу повернувся на місце. Капкан створювали саме для того, щоб навіть сильний звір не міг розтиснути його власною вагою. Миронич уперше за цей день відчув не страх, а вік: тіло пам’ятало, як виконати роботу, але вже не завжди могло підкоритися…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
