Одне вовченя відповзло від інших і лежало окремо. Миронич підняв його двома пальцями. Крихітне тільце майже захололо, однак під тонкою шкірою ще тремтіло серце. Старий зняв штормівку, стягнув светр і загорнув у нього всіх трьох. Холод одразу дістався до промоклої сорочки, але інспектор уже сховав згорток під одяг і притиснув до живота.
Вовченята пахли молоком, сирою шерстю й землею. Вони були такі малі, що втрьох уміщалися між його долонями. Миронич прикрив їх краями светра, залишивши щілину для повітря, і кілька секунд розтирав крізь тканину. Спершу малята майже не ворушилися, потім одне слабо штовхнулося лапкою, друге подало голос. Ці крихітні ознаки життя додали старому більше сил, ніж будь-який відпочинок.
Маленькі тіла поступово вбирали людське тепло. Одне щеня ворухнулося й ткнулося носом у шкіру. Цей рух нагадав Мироничу, як багато років тому він боявся незграбно взяти на руки новонародженого сина. Пальці пам’ятали ту обережність, хоч сам Кирило давно виріс, поїхав до великого міста й тепер телефонував рідко.
До спогадів було не час. Потрібен був важіль — міцний шматок дерева, який витримає тиск пружини. Миронич вибрався нагору й почав перебирати гілля в буреломі. Гнилі сучки розсипалися, сира деревина ламалася. Нарешті під поваленим стовбуром знайшовся щільний уламок клена завдовжки приблизно з пів метра.
Коли старий повернувся, Сивий лежав біля самиці й розмірено вилизував їй морду. Він проводив язиком по заплющених очах і вухах, ніби намагався втримати її тут єдиним доступним способом. Миронич став навколішки, вставив кленовий уламок між деталями пружини й навалився на нього.
Він довго вибирав точку опори. Якщо деревина вислизне, капкан зімкнеться ще глибше; якщо зламається надто рано, другого підходящого сучка поблизу може не виявитися. Сивий перестав вилизувати самицю й спостерігав. Миронич відчував на руках його погляд і розумів, що вовк запам’ятовує кожен рух: зараз вирішувалося, чи було виправданим довір’я, заради якого вожак не напав.
Біль спалахнув у попереку. Дерево вигнулося, метал протяжно застогнав. Щелепи розходилися повільно, по міліметру. Старий тиснув дужче, не маючи змоги витерти воду, що лилася в очі. Під сорочкою запищало вовченя, і самиця розплющила каламутні очі. Материнський інстинкт змусив її ворухнутися навіть на межі непритомності.
— Лежи! Не смикайся! — вигукнув Миронич.
Клен тріщав. Зубці розійшлися спершу на три, потім на чотири пальці. Вовчиця рвонула лапу на себе, висмикнула її зі сталевої пащі й важко впала. Миронич відпустив важіль. Капкан захлопнувся з таким брязкотом, що у вухах задзвеніло, а гілка розлетілася на тріски.
Кілька секунд інспектор міг лише сидіти й хапати повітря. Обдерті долоні кровоточили, холод пробирав до кісток, але самиця була вільна. Рана лишалася страшною, зате кровотеча трохи сповільнилася: бруд і холод зліпили краї, створивши небезпечну, але поки рятівну пробку.
Сивий обнюхав звільнену лапу, торкнувся носом морди вовчиці, потім підійшов до людини. Миронич не намагався відсунутися. У нього не лишилося сил навіть на обережність. Вовк нахилив голову й на мить притис холодний ніс до збитих кісточок старого. Після цього повернувся до самиці й ліг поруч.
Цей короткий дотик не означав приручення. Між ними, як і раніше, лежала межа двох світів. І все ж Сивий визнав: людина зрозуміла його прохання.
Миронич змусив себе думати. Свобода від капкана ще не була порятунком. У рану потрапила земля, суглоб розтрощений, запалення вже починалося. Щенята потребували їжі, а мати зараз не могла їх годувати. Залишався єдиний, майже божевільний вихід: донести вовченят до сторожки, зігріти й нагодувати, а тоді повернутися з бинтами, антисептиком і ліками.
— Я повернуся, — сказав він Сивому, застібаючи штормівку поверх згортка. — Не йди далеко. Грій її.
Вовк лежав, поклавши голову на лапи, і стежив за кожним рухом. Миронич підняв двостволку, видерся схилом і озирнувся. Сивий уже притиснувся до вовчиці всім тілом, закриваючи її від вітру й дощу.
Перші хвилини старий ішов швидко, підтримуваний рештками напруження. Однією рукою притримував вовченят, другою поправляв ремінь рушниці. Потім злива посилилася. Дерева розчинилися у водяній пелені, стежку затопило, і шлях доводилося згадувати за розщепленою березою, старим ялинником і непомітними поворотами рельєфу.
Попереду був струмок. Улітку його переходили одним кроком, але після багатоденних дощів вода з пагорбів перетворювала вузьке русло на широкий бурий потік. Звичайний брід напевно пішов під воду. До мосту довелося б робити великий гак, а втрачений час вовчиця могла не пережити.
За якийсь час Миронич вийшов до берега. Потік ревів, крутив гілки й шматки дерну, бився об валуни. Вода сягала щонайменше по пояс, течія могла збити з ніг дорослу людину, а від її холоду за кілька хвилин зводило м’язи. Під штормівкою заворушилося вовченя. Старий розстебнув верхній ґудзик і побачив три притиснуті одна до одної мордочки. Щенята дихали завдяки теплу його тіла й цілком залежали від рішення, яке він ухвалить зараз…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
