Миронич затягнув ремінь рушниці, зняв чоботи, зв’язав їх і повісив на шию. У взутті переправа стала б іще небезпечнішою: набравши води, чоботи потягнули б на дно. Босі ступні торкнулися холодної глини, і старий ступив у потік.
На першому кроці вода обпекла щиколотки, на другому піднялася до колін. Каміння під ногами було слизьке, течія наполегливо штовхала вбік. Миронич рухався повільно, намацуючи опору пальцями ніг. Коли вода дійшла до пояса, груди стиснуло так, що він не зміг вдихнути.
Потік ударив сильніше. Старий ухопився за виступаючий валун, але долоня заковзнула по мокрій поверхні. Нігті знайшли тріщину, і він утримався. Під сорочкою жалібно запищали вовченята: холод уже добирався до них крізь промоклу тканину й людське тіло.
Ноги майже відразу почали втрачати чутливість. Миронич уже не розумів, чи стоїть усією ступнею, чи лише носком, тому перед кожним кроком переносив вагу обережно, перевіряючи дно. Вода тиснула на живіт і поперек, намагалася розвернути боком. Головне було не впасти грудьми вперед: тоді згорток опиниться під крижаним потоком, а підвестися з рушницею за спиною він може не встигнути.
— Тільки не зараз, — прохрипів Миронич і відштовхнувся від каменя.
Наступний крок припав у яму. Він провалився по груди, рушниця на спині потягла назад, крижана вода залилася під пахви. Старий рвонувся вперед, знайшов ногою дно й зробив ще два кроки. Русло почало підійматися. Спершу вода опустилася до пояса, потім до стегон, і нарешті він вивалився на протилежний берег.
Навкарачки Миронича вивернуло жовчю. Тіло тремтіло, ноги збіліли й перестали відчувати землю. Він лежав обличчям у багнюці, слухаючи рев води й писк живих щенят у себе на грудях. Саме цей писк змусив його підвестися. Непослушними пальцями старий натягнув чоботи, абияк зав’язав їх і знову рушив.
Тепер ліс здавався ворожим. Підйоми ставали крутішими, спуски йшли з-під ніг, стовбури розпливалися перед очима. Миронич перестав рахувати хвилини й стежив лише за тим, щоб одна нога щоразу опинялася попереду іншої. Зупинитися означало лягти, а якщо він ляже, три маленькі істоти тихо замерзнуть під його одягом.
Іноді він машинально звертав не туди й лише за кілька кроків помічав помилку за нахилом землі чи розташуванням старих сосен. Доводилося повертатися, втрачаючи дорогоцінні хвилини. Миронич розмовляв із вовченятами вголос, хоча вони не розрізняли слів. Хрипкий голос допомагав йому самому не провалитися в сонну порожнечу переохолодження. Поки він міг говорити й чути власні фрази, дорога тривала.
Він думав про Сивого, що лишився біля пораненої самиці. Вовк віддав йому дитинчат і повірив у вимовлену обіцянку, хоча жодна людська клятва не могла бути йому знайома. Підвести його тепер здавалося Мироничу гірше, ніж втратити сили посеред дороги.
Сторожка виринула з дощу несподівано. Крізь сіру завісу показалися темні стіни, перекошений ґанок і дим над трубою. У вікні горіло світло — Данило не спав.
Двері розчинилися з протяжним скрипом. Пічне тепло вдарило в обличчя майже боляче. Миронич ухопився за одвірок, перечекав напад слабкості й увійшов. Данило сидів над картою поруч із кухлем чаю й відкритим ноутбуком. Побачивши старшого інспектора, він схопився.
— Мироничу, що сталося? Де светр? Чому ви весь у крові?
Старий не відповів. Підійшов до печі й спробував розстебнути штормівку. Закоцюблі пальці не слухалися, тому він рвонув тканину. Ґудзик відлетів і дзенькнув об відро. Потім Миронич задер сорочку й вийняв мокрий згорток.
Із складок светра визирнули три сірі мордочки. Данило роззявив рота, але кілька секунд не міг вимовити й слова.
— Вовченята?
— Козяче молоко грій. Швидко. Неси бинти, антисептик, шприц і все, що є для обробки ран.
— Але звідки вони? Де вовчиця?
— Мати потрапила в браконьєрський капкан. Лапу розтрощено, вона ледве дихає. Самець лишився біля неї й дозволив мені наблизитися та розтиснути капкан. Я пообіцяв повернутися. Пояснюватиму потім, Даниле. Зараз кожна хвилина минає.
Старий говорив уривчастими фразами тим голосом, якому звикли підкорятися і стажери, і досвідчені працівники. Данило ще мить дивився на нього, ніби намагався зрозуміти, чи не почалася в промоклого до кісток чоловіка гарячка. Потім метнувся до холодильника.
Миронич опустився на лаву біля печі й поклав вовченят на коліна. Тепло повільно проникало в закляклі м’язи. За спиною бряжчав посуд, потріскували дрова, а три тонкі голоси наполегливо вимагали їжі. Заплющити очі хотілося до болю, однак попереду лишалася зворотна дорога — знову через ліс і крижаний потік, до вовчиці, яка могла вже не дочекатися…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
