Данило підігрів молоко, поки Миронич розтирав вовченят сухим рушником. Двоє більших ожили швидко: заворушили лапками, неспокійно закрутили головами, намагаючись знайти матір. Старий умочив палець у теплу рідину й підніс до першої мордочки. Щеня вловило запах, вхопилося беззубими яснами й почало жадібно смоктати.
Молоко стікало по підборіддю й капало на мокрий светр. Друге вовченя вимогливо запищало й ткнулося в долоню. Третє лежало нерухомо. Це було те саме слабке маля, яке Миронич знайшов осторонь від гнізда.
Старий торкнувся його боку. Тільце відігрілося й ледь помітно дихало, але на молоко щеня не реагувало. Крихітні груди вміщалися в долоні, під прозорою шкірою швидко тремтіло серце. Ковтальний рефлекс згасав.
— Піпетку знайди, — звелів Миронич.
Данило перевернув аптечку, загримів коробками й пляшечками, однак підхожої піпетки не знайшлося. Тоді старий помітив марлю на блюдці біля кухля. Скрутив її в тонкий джгутик, просочив молоком і торкнувся краплею нижньої губи вовченяти. Жодної реакції.
Миронич обережно розтулив йому щелепи мізинцем і вклав мокрий кінчик до рота.
— Давай, малий. Ти вже стільки витримав. Зроби один ковток.
Щеня лишалося безвольним, ніби зшитим із порожньої тканини. Поруч двоє його братів вовтузилися, грілися й їли, а воно тихо згасало, не маючи сил навіть пискнути. Миронича охопив страх, якого він не відчув ні під карабіном Романа, ні в бурхливій воді. Втратити життя, щойно винесене з яру, здавалося нестерпним.
Він підніс маля до обличчя й почав дихати на нього — повільно, рівно, зігріваючи гарячим повітрям мордочку, груди й живіт. Минуло кілька секунд. Вовченя раптом чхнуло, здригнулося всім тілом і роззявило рота. З горла вирвався сиплий писк.
Данило стояв зовсім поруч, забувши про зібраний рюкзак. Ще вранці він міркував про вовків як про чисельність, ареал і поведінку виду, а тепер боявся відвести очі від однієї істоти вагою меншою за яблуко. Миронич теж не дозволяв собі глянути на годинник. У ті секунди не існувало ні пораненої матері, ні зворотної дороги, ні небезпечного вожака — лише маленька паща, яка мусила зробити ковтальний рух.
Миронич знову дав йому просочену молоком марлю. Цього разу слабкі ясна зімкнулися. Перший ковток був ледь помітний, другий дався впевненіше. Малюк захлинався, перепочивав, знову тягнув молоко й із кожним рухом ставав важчим і теплішим у старій долоні.
По щоці інспектора скотилася крапля, не схожа ні на дощову воду, ні на піт. Данило помітив її, але нічого не сказав. Він мовчки повернувся до рюкзака й почав складати бинти, перекис, ветеринарний шприц, ампулу антибіотика, ліхтарик і мотузку.
За двадцять хвилин усі троє були нагодовані. Їх загорнули в суху фланелеву сорочку, поклали в картонну коробку й поставили біля печі так, щоб щенят гріло, але не обпікало. Слабке лежало між братами, дихало рівніше й більше не скидалося на холодний мішечок.
Миронич переодягнувся в сухий светр Данила. Той виявився тісним у плечах, зате повертав тілу тепло. Старий глянув на годинник і відчув, як усередині все стиснулося: відтоді, як він пішов із яру, минуло близько трьох годин.
— Підеш зі мною, — сказав він. — Самому рану не обробити.
Данило завмер із рюкзаком у руках.
— Туди, де дорослий вовк охороняє поранену самицю? Мироничу, це дикий звір. Він дозволить підійти вам, а мене побачить — кинеться.
— Може кинутися. Тому робитимеш усе, що скажу. Але він не напав, дозволив мені допомогти самиці й зараз чекає мого повернення.
— Після холоду й такого напруження могло здатися…
Старий підвів запалені, але цілком ясні очі.
— Я знаю ліс довше, ніж ти живеш. Знаю, коли звір погрожує, а коли просить. Збирайся.
Данило ще вагався. У ньому боролися розумний страх, повага до наставника й молоде бажання побачити те, у що важко повірити. Зрештою він затягнув ремені рюкзака й кивнув. Перед виходом вони підклали в коробку пляшку з теплою водою й підкинули дров у піч.
Хлопець двічі перевірив застібки аптечки й кількість бинтів, ніби точність зборів могла вгамувати страх. Миронич не квапив. Він знав: хоробрість полягає не у відсутності сумнівів. Данило чудово розумів, куди йде, уявляв ікла дорослого вовка й однак натягував куртку. Для першого справжнього випробування цього було досить.
— Якщо затримаємося, їм знадобиться молоко за дві години, — промовив Миронич, дивлячись на щенят.
— Не затримаємося, — відповів Данило й відчинив двері в зливу.
Вони ступили надвір. Вітер жбурнув воду в обличчя, ліс потемнів, хоч до вечора лишалося ще багато часу. Миронич пішов першим, а стажер рушив слідом, намагаючись ступати в його сліди. У важкому рюкзаку лежало все, що могло відділити вовчицю від смерті…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
