Під час паводка мати двох синів допомогла батькові з хворим немовлям, але невдовзі їй довелося захищати свій дім і дітей

Поки Ліза спала, вони втрьох розібрали частину старого паркану. Ірина передавала дошки Андрієві, він укріплював підпори, Максим складав цвяхи у відро. Біля води хлопчик щоразу напружував плечі. Андрій помітив, але про це не заговорив.

Катер дістався до них увечері. Фельдшер районної бригади оглянув Лізу: відправляти її до лікарні не було потреби. Схоже, кілька ковдр призвели до перегрівання, а довга дорога — до зневоднення. Ірина хотіла, щоб Андрій цим катером поїхав до райцентру. Він відмовився.

— Там зараз десятки сімей. А тут будинок на чесному слові стоїть.

— Ви ж не зобов’язані залишатися.

— Знаю.

Чомусь ця відповідь переконала її дужче, ніж могли б переконати клятви.

Наступного дня вода потроху відступала. Андрій розібрав двигун, висушив свічки, проте запускати мотор не поспішав. Спершу взявся за будинок: підняв просілий кут, виставив балку рівно, забив скоби. Тільки після цього взявся за ґанок. Мовчазний, точний у роботі, він наче заздалегідь знав місце кожної дошки.

До центру села вже можна було пройти по настилу, а далі через сусідське подвір’я. Ірина вирушила на кілька годин до фельдшерського пункту, залишивши Андрієві дітей. Усю дорогу сварила себе: довірила їх людині, про яку знала тільки ім’я, ремесло й те, що він утратив дружину.

Повертаючись, вона почула Максимів сміх іще за парканом. На сухій частині ґанку Андрій стругав рубанком маленький човен. Поруч сидів Максим з обрізком соснової рейки. До балки була підвішена саморобна колиска зі сплячою Лізою, а Петрик повзав по ковдрі, намагаючись упіймати стружки.

— Хороших дощок ми не брали, — поквапився сказати Максим. — Це зламана сходинка.

— Бачу.

— Андрій каже, човен обов’язково треба назвати.

— І яке йому дасте ім’я?

Максим замислився.

— Повернеться.

Рубанок завмер. Ірина вдала, ніби цього не побачила.

Увечері мотор таки запрацював. Глухий гуркіт прокотився подвір’ям, переполохав качок; Максим схопився. Андрій одразу заглушив двигун.

— Уранці по інструмент з’їжджу. До обіду буду тут.

— Візьми мій човник, можна? — попросив Максим. — Вітрила ще немає. Щоб ти обов’язково повернувся.

Андрій обережно взяв іграшку.

— Тоді вже я зобов’язаний повернутися.

Уранці Максим проводжав його з вікна, поки моторний човен не сховався за затопленими вербами. Потім сів на ґанку й замовк. Обід минув, настала перша година дня — Андрія не було. До другої над річкою знову зібралися хмари.

Ірина знаходила пояснення затримці. Напевно, довелося обходити завали. Може, знову зупинився двигун. Зрештою, дорослій людині немає потреби звітувати перед нею. Але Максим уп’яте запитав, котра година, і вона відповіла різкіше, ніж хотіла.

— Досить його чекати. Займися чимось своїм.

Син мовчки пішов у дім.

Андрій з’явився о пів на четверту. У навантаженому човні лежали брус, інструмент, мішки цементу й дві каністри з пальним. Із ним приїхав сивий Степанович, колишній поромник, знайомий усім у гирлі.

— Колодами протоку перегородило, — пояснив Андрій. — Старим руслом довелося обходити. А Степанович із палями допоможе.

Максим вибіг, але на верхній сходинці зупинився, надавши обличчю байдужого виразу.

— Ти запізнився.

— Запізнився. Треба було попередити.

— У тебе хіба телефона немає? — запитав Максим.

— Позавчора потонув. Наступного разу записку залишу або через Степановича передам.

— А мій човник?

Андрій розстебнув кишеню на грудях. Там, загорнутий у суху носову хустинку, лежав маленький «Повернеться». Максим кивнув і пішов розвантажувати дошки. Ірина помітила, як розправилися в сина плечі.

Поступово подвір’я змінювалося. Андрій зі Степановичем підвели під будинок тимчасові опори, уклали на березі мішки з піском і взялися розбирати те, що лишилося від причалу. Максим ходив за ними хвостиком. Петрик навчився вимовляти щось схоже на «Ан», а Ліза на руках в Ірини засинала швидше, ніж у батька.

Коли діти вкладалися спати, Андрій залишався на ґанку, виточуючи деталі нового човника. Ірина приносила чай. Розмов було небагато, але поруч із ним вона могла мовчати, не пояснюючи свого мовчання. Одного вечора запитала про ту ніч.

— Ви куди збиралися пливти?

— У район. Хотів на судноремонтний завод влаштуватися. Будинок у нашому селищі продав: після похорону борги залишилися.

— Дружина хворіла?