Михайло програв удові в карти, а відпрацьовувати йому довелося цілий рік у її домі

На кону стояли корова, рушниця й сам Михайло. Він поставив себе, бо був певен: баба в очко не грає. Через десять хвилин Оксана зібрала карти й сказала: — Роздягайся, кожух тепер теж мій.

Так почався найдивніший рік у його житті. Чоловіки за столом спершу поперхнулися, потім до них дійшло: Оксана кивала на овчинний кожух, який Михайло згарячу жбурнув на кін слідом за собою. Дід Аркадій, господар хати, першим хрюкнув у бороду. За ним загриміли решта. Сміялися так, що з печі звалилася кішка.

Не сміявся лише Михайло. Він сидів червоний, мов пічна заслінка, і дивився на свої карти. Двадцять три — перебір. А в Оксани на столі лежали туз і десятка. 21.

А ще вранці Михайло Бондар був найшановнішим чоловіком у Вербогір'ї. Вербогір'я стояло на лісовій річці Ланевиці, осторонь усіх доріг. Тридцять шість дворів, сільмаг, контора колгоспу й стара каплиця, де тепер зберігали зерно.

Осінь п'ятдесят восьмого року видалася рання. До Покрови вже ліг перший сніг. І на Покрову у Вербогір'ї була своя традиція. Чоловіки після лазні збиралися в діда Аркадія, пили чай із брусницею, ну й не лише чай, та й різалися в карти до півночі.

Михайло того вечора був королем. Тридцять один рік, плечі як дверний проріз, найкращий мисливець на всю округу. Щойно повернувся з промислу, продав білку, при грошах. Чоботи нові, сорочка нова, язик довгий. Він сидів на чолі столу й розповідав, як ведмедя голими руками від собак відганяв. Чоловіки кивали, вірили наполовину, але кивали. З Михайлом сперечатися — собі дорожче.

І тут до хати ввійшла Оксана Кравченко. Оксана була вдовою. У травні 1955 року її чоловік Віктор потонув на лісосплаві, коли розбирали затор на Ланевиці. Залишилася вона сама із сином Дениском та з домом, який Віктор так і не встиг добудувати. Дах протікав, ґанок перекосився, паркан тримався на чесному слові. У Вербогір'ї про неї говорили коротко: «Оксана-таки пропаде».

Прийшла вона по сепаратор, який дід Аркадій позичив у неї на тиждень і тримав уже другий місяць. Стояла на порозі в старій хустці, спокійна, сувора, двадцять дев'ять років, а очі як у старої, що все побачила.

Михайло її побачив і, як це в нього водилося, не втримався: — О, Оксана Петрівна завітала. Тобі б, Оксано, свій дім продати, поки дах на голову не з'їхав. Сама ти його не потягнеш. Баба без чоловіка — що віз без колеса. Стоїть гарний, а пуття ніякого.

Чоловіки захихотіли. Дід Аркадій крекнув і поліз по сепаратор. Оксана не образилася. Вона підійшла до столу, подивилася на карти, потім на Михайла.

— А ти, Михайле Сергійовичу, сядь зі мною, зіграємо. Раз уже ти такий розумний.

Тут уже засміялися всі.

— З тобою в очко, Оксано? Та ти туза від валета не відрізниш.

— От і перевіримо.

Михайло грюкнув долонею по столу.

— Ну сідай, раз така смілива, тільки на інтерес я не граю. На що ставиш?

І тут Михайло зробив першу дурницю за вечір. Він махнув рукою на стіну, де висіла його двостволка.

— Я ось рушницю ставлю. Рушниця б'є як годинник.

Оксана подивилася на рушницю. Довго дивилася. Ніхто тоді не помітив, як у неї здригнулися губи. Помітили потім, багато місяців по тому.

— Рушницю ставиш? Гаразд, я ставлю корову.

— Та нащо мені твоя корова? У мене своя є.

— Тоді став і свою.

Чоловіки загуділи. Розмова ставала цікавою. Михайло, роздражнений, уже не міг відступити.

— Гаразд, рушниця й корова, а ти?

Оксана помовчала, а тоді сказала те, від чого в хаті стало тихо: — А я ставлю дім.

Дід Аркадій упустив сепаратор, загриміло на всю хату.

— Оксано, ти здуріла? Дім! У тебе ж хлопчина.

— Дім, — повторила вона. — Михайло Сергійович сам сказав, що я його не потягну. От нехай і забирає, якщо виграє.

Михайло розгубився. Дім проти рушниці й корови — це було нечесно. Усі це розуміли. І Михайло розумів: «Виграти у вдови дім при всьому селі — ганьба на все життя, а відмовитися — ганьба ще більша».