Михайло програв удові в карти, а відпрацьовувати йому довелося цілий рік у її домі

— Дім — це багато. Гаразд, тоді я до рушниці й корови ставлю себе. Програю — рік на тебе батракуватиму, від Покрови до Покрови. Усе, що скажеш, робитиму.

— Домовилися.

Він був певен на 100%. Баба в очко — проти нього, який у карти в сплавників по три зарплати вигравав.

— Домовилися, — сказала Оксана.

Дід Аркадій підняв палець.

— Чоловіки, всі чули? Я свідок. Картярський борг — справа свята. Хто у Вербогір'ї картярського боргу не віддав, тому руки не подають. Роздавай, Борисе.

Роздавали тричі. Першого разу Михайло набрав дев'ятнадцять і зупинився. Оксана відкрила двадцять. Другого разу Михайло взяв на сімнадцяти ще одну карту. І прийшов король. Перебір. Оксана навіть своїх не відкривала.

Третього разу Михайло, злий як чорт, зірвав із себе кожух і кинув на стіл.

— І це ставлю.

Взяв карту, потім іще одну. Двадцять три. Оксана відкрила туза й десятку. Десять хвилин. Усе вмістилося в десять хвилин.

Уранці Михайло прокинувся з важкою головою і з першою думкою: наснилося. Потім побачив порожній цвях на стіні, де висіла рушниця, й усе згадав. Рушницю Оксана забрала ще вночі. Сама зняла зі стіни в діда Аркадія, куди Михайло її приніс, і понесла додому, притискаючи до грудей, мов дитину.

Михайло полежав, подивився в стелю. Можна було не піти. Ніхто б його силоміць не тягнув. Але тоді йому у Вербогір'ї більше не жити. Чоловіки руки не подадуть, баби за спиною шепотітимуться, хлопчаки вслід гукатимуть.

О дев'ятій ранку Михайло Бондар стояв біля кривої хвіртки Оксани Кравченко з сокирою на плечі та зі своєю коровою Жужею на мотузці. Кожуха на ньому не було. Кожух тепер теж був Оксанин.

Оксана вийшла на ґанок, подивилася на нього як на нового барана, якого привезли з району.

— Прийшов, молодець. Корову до хліва. Там Мурка стоїть, потоваришує. А тепер слухай правила.

Правила були такі: житиме Михайло на подвір'ї, у зимівнику, де раніше у Віктора була столярна майстерня. Там є пічка, тапчан, вікно. До хати без стуку не заходити, їсти за спільним столом тричі на день, не пити взагалі, ані краплі. Працювати від світанку, слухатися. Строк — до наступної Покрови.

— А якщо не слухатимусь? — пробурчав Михайло.

— Тоді йди до діда Аркадія і скажи при чоловіках, що ти своє слово забираєш назад.

Михайло промовчав. З-за Оксанової спідниці визирнув хлопчина років дев'яти. Худий, розкуйовджений, з батьковими сірими очима. Дениско подивився на Михайла спідлоба й сказав матері так, щоб той чув: — Мамко, а навіщо нам цей? Він же хвалько.

Оксана погладила сина по голові.

— Тому, Денисе, що дах тече. А хвальки, кажуть, добре працюють, коли їм діватися нікуди.

Михайло скрипнув зубами й пішов до хліва.

Листопад почався з війни. Тихої, домашньої, але найсправжнісінької. Михайло вирішив так: працюватиме він, раз програв. Але працюватиме так, що Оксана сама його через тиждень вижене, і тоді борг начебто не на ньому, а на ній.

Насамперед Оксана звеліла наколоти дров. Михайло наколов. Поліна вийшли такі, що в жодну піч не влазили: довгі, криві, із сучками. Він склав їх біля ґанку акуратною купкою й пішов відпочивати.

Оксана нічого не сказала. Увечері подала йому щі. Михайло сьорбнув і ледь не вдавився. Солі було стільки, наче в казан висипали пів пуда.

— Пересолила, — спокійно сказала Оксана. — Руки криві, як у декого сокира.

Дениско за столом пирснув у кулак.

Наступного дня Михайло пішов доїти корів. Оксана не просила, але він вирішив показати старанність. Доїв так, що Мурка копнула відро, а Жужа образилася й пішла в куток. Молоко розтеклося по всьому хліву.

Увечері Оксана подала йому кашу. Каша була сира. От просто сира. Крупа хрумтіла на зубах.

— Не доварила, — сказала Оксана. — Поспішала. Молоко в хліву витирала.

Так тривало тиждень. Він їй цвях криво, вона йому чай холодний. Він їй паркан не тим боком, вона йому постіль сиру. Дениско дивився на це як на найкращу виставу у своєму житті. Навіть до школи біг неохоче, аби нічого не пропустити.