Михайло програв удові в карти, а відпрацьовувати йому довелося цілий рік у її домі

Хлопці тепер гукали йому через паркан: — Михайле, тебе господиня коли гуляти випускає?

— Михайле, а нашийник тобі Оксана вже купила?

— Михайле, почім нині чоловіки на ярмарку?

Михайло звірів. Якось погнався за Леньком Дубровським аж до самої річки, але Ленько перемахнув через тин, а Михайло в чоботях застряг у заметі. Сміху було ще на тиждень.

До середини листопада Михайло зрозумів: «Так він з глузду з'їде, треба відіграватися». У суботу він прийшов до діда Аркадія й сказав при всіх: — Вимагаю відіграшу. Маю право.

Дід Аркадій почухав бороду.

— Маєш. Тільки Оксана повинна погодитися.

Оксана погодилася. Прийшла ввечері, сіла за стіл, зняла хустку.

— На що граємо?

— Виграю я — я вільний просто сьогодні.

— А програєш?

Михайло завагався. Оксана договорила за нього: — Програєш — продовжиш працювати до наступної Покрови.

— Домовилися.

Цього разу Михайло грав обережно, не хапав карт, не гарячився, дивився в обидва. Думав: зараз упіймає її. Зараз побачить, як вона шахраює. Не може баба двічі поспіль виграти в нього чесно.

Він програв. Оксана набрала двадцять. У нього було вісімнадцять.

— Ще раз.

Він зупинився на дев'ятнадцяти. В Оксани 21. Михайло дивився на її руки весь вечір. Руки були спокійні, червоні від прання, з тріщинками на пальцях, жодних фокусів. Карт не ховала, в рукав не совала, просто грала й завжди знала, коли зупинитися.

Уночі вони йшли додому разом по скрипучому снігу. Михайло довго мовчав, потім не витримав: — Оксано, скажи чесно, як?

Оксана йшла, дивлячись собі під ноги.

— Я шість років була рахівницею в колгоспі. Ще до Дениска. Цифри самі в голові складаються. Вийшло вісім карт, отже, в колоді залишилося стільки-то старших. Порахувала й знаю. Тут немає хитрощів, Михайле. Тут тільки голова.

— А я, виходить, без голови?

— А ти, Михайле, завжди перебираєш. Тобі завжди замало. 17 є — замало. 19 є — замало. От і летиш.

Михайло хотів огризнутися, але чомусь не став. Наступного дня він встав до світанку, взяв сокиру, взяв пилку, виліз на дах. До обіду дах над сіньми перестав протікати. До вечора над світлицею теж. Оксана вийшла, подивилася вгору, нічого не сказала.

За вечерею борщ був такий, що Михайло з'їв три тарілки: м'ясо, сметана, сушений кріп. Дениско дивився на матір здивовано: — Мамо, а чого ти так смачно зварила?

— Руки, Денисе, відійшли. Мабуть, погода.

А через пару днів Дениско вийшов на подвір'я з дротом у руках. Хотів поставити сильце на зайця, як колись ставив батько. Крутив дріт і так, і сяк. Нічого не виходило. Мало не плакав зі злості.

Михайло дивився на нього з вікна майстерні, потім вийшов.

— Не так крутиш. Дай сюди.

— Сам розберуся, — буркнув Дениско.

— Розберешся. Років до сорока. Дивись: ось тут петля, ось тут кріплення. Ставити треба на стежці, де заєць ходить. Не впоперек, а отак, трохи навскіс. І руками не мацай, він запах чує. Гілками притруси.

Дениско дивився, роззявивши рота. Наступного ранку вони удвох пішли до лісу. А ще через день Дениско прибіг додому з зайцем за вуха й закричав на всю вулицю: — Мамо, мамо, я сам, я сам упіймав!

Оксана стояла на ґанку, подивилася на сина, потім на Михайла, який ішов позаду й удавав, ніби він тут ні до чого. І вперше за місяць кивнула йому. Не як наймитові, просто кивнула.

Грудень прийшов із такими морозами, що птахи падали на льоту. Сорок п'ять, а ночами й під 50. Вербогір'я сиділо по хатах, диміло коминами й чекало, коли відпустить. А Оксана першого ж дня грудня сказала Михайлові за сніданком: — Підеш у ліс на куницю.

Михайло відклав ложку.

— У такий мороз?

— Ти мисливець чи хто? Куниця зараз найкраща. Хутро густе. Твоя зимівля на Яровому ключі стоїть?

— Стоїть.

— От і йди. Здобудеш — половина твоя, половина моя.

Михайло примружився. Щось тут було не так. Навіщо вдові куниця? Шубу шити. Смішно. Продати? Та їй і корова потрібніша, і дах. Але сперечатися не став. Домовленість є домовленість.