Михайло програв удові в карти, а відпрацьовувати йому довелося цілий рік у її домі

Три тижні Михайло жив у лісі сам. Ставив капкани, ходив стежками, ночував у зимівлі, де за ніч піч вистигала так, що вода в казанку замерзала. Куниця йшла добре. До Різдва в нього було дев'ять шкурок, чудових, темних, із сивиною. Такі в заготівельній конторі брали за найвищим ґатунком.

І там, у лісі, в тиші Михайло думав. Думав про Оксану, яка сиділа за картами з таким обличчям, ніби на кону не дім, а сірники. Думав про Дениска та його зайця. Думав про рушницю, яка тепер висіла в Оксани над піччю. Про рушницю думати було найважче. Михайло намагався про неї не думати.

Повернувся він 27 грудня ввечері, підходив до Оксаниного дому, коли вже сутеніло, і ще з вулиці почув голоси. Біля ґанку стояли колгоспні сани, а в сінях, у розчинених дверях, стояв голова колгоспу Яків Ткач, кремезний, у тхорячій шапці, з голосом, наче труба.

— Ти, Оксано, тут мені не викобенюйся. Позичку Віктор брав? Брав. На дім брав? На дім. Колгосп гроші дав? Дав. Віктор помер, борг залишився. До 1 травня не повернеш — дім переходить колгоспу. У мене в районі папір лежить. Фельдшерський пункт тут зробимо, а ти з хлопцем підеш у барак, місце знайдемо.

Оксана стояла у дверях, бліда, але рівна.

— Якове Івановичу, я вам у вересні казала: таких грошей немає. Немає.

— Немає — отже, барак. А то я чув, ти собі наймита завела. Наймита годувати є за що, а борг віддавати нічим.

Михайло зняв лижі, встромив їх у замет, піднявся на ґанок.

— Добрий вечір, Якове Івановичу.

Ткач обернувся й трохи знітився. Михайла він побоювався. Усі у Вербогір'ї побоювалися.

— А, Бондар? З промислу?

— З промислу. Ти, Якове Івановичу, чого на ґанку кричиш? Мороз, горло застудиш.

— Я у справі.

— Свою справу ти сказав. Тепер іди. Сани в тебе холонуть.

Ткач побагровів.

— Не вказуй мені, Бондарю. Ти тут ніхто. Картярський наймит. Над тобою вся округа сміється.

Михайло ступив до нього. Так спокійно ступив, просто підійшов ближче. Ткач був нижчий за нього на голову.

— Нехай сміється. А ти йди, Якове Івановичу, по-доброму.

Ткач пішов. Сани заскрипіли вулицею, затихли. Михайло повернувся до Оксани, хотів спитати про позичку. Хотів сказати, що дев'ять куниць — це гроші. Це майже половина. Хотів сказати багато чого, але Оксана заговорила першою, і голос у неї був, наче лід на Ланевиці.

— Не твоя це справа, Михайле Сергійовичу. Чуєш? Не твоя. Ти мені рік відпрацювати винен. Дрова, дах, худоба. А в мої справи не лізь.

І грюкнула дверима. Михайло постояв на ґанку, потім пішов до майстерні, розтопив піч і сів перед вогнем. Дев'ять куничих шкурок лежали в нього на колінах. Він довго на них дивився, а потім раптом усе зрозумів. Не до кінця, але зрозумів головне: про куниць, про те, навіщо вдові мисливець, про те, чому Оксана не відмовилася, коли він поставив на кін себе. Він не знав тільки одного: що це була лише половина правди.

Новий рік у домі Кравченків зустрічали тихо, але вперше за три роки не вдвох. Ялинку Михайло з Дениском зрубали на узліссі самі, невелику, пухнасту. Дениско обирав її пів дня. Іграшок у домі було мало. Пара скляних кульок, ще Віктор купував, та паперові ланцюжки, які Дениско клеїв зі старих зошитів.

Михайло подивився на це й пів ночі просидів у майстерні. Вранці тридцять першого на ялинці висіли дерев'яні білки, зайці й маленький ведмідь із діжечкою меду. Усе вирізане ножем, гладеньке, тепле. Дениско ходив навколо ялинки й не дихав.

А під ялинкою стояв дерев'яний кінь із гривою з клоччя, з коліщатками, з вуздечкою із сиром'ятного ремінця.

— Це кому? — пошепки спитав Дениско.

— А я звідки знаю? — знизав плечима Михайло. — Дід Мороз, мабуть, заніс. Я спав.

Оксана стояла біля печі спиною до них і довго-довго мішала кашу, яку вже давно не треба було мішати.