Михайло програв удові в карти, а відпрацьовувати йому довелося цілий рік у її домі

Дениско реготав так, що впав із лавки. Оксана прикрила рота долонею. Але Михайло бачив: вона сміється.

А 3 січня Дениско захворів. Увечері поскаржився, що боляче ковтати. Оксана дала йому теплого молока з медом, укутала. До ночі в нього піднявся жар. До півночі горло розпухло так, що Дениско дихав зі свистом. Очі каламутні, губи сухі. Кликав батька.

Оксана прибігла до майстерні без хустки, в самій кофті на морозі.

— Михайле, Михайле, прокинься! Дениско… Він дихати не може.

Михайло був у домі за пів хвилини, подивився на хлопчика, послухав, як той дихає, і обличчя в нього стало кам'яним.

— Де найближча фельдшерка?

— У Дубравині. Двадцять вісім кілометрів.

— Коня.

Оксана побігла до Ткача. Колгоспні коні стояли на кінному дворі. Ключі були в голови. Стукала у ворота так, що прокинулася вся вулиця. Ткач вийшов у спідньому, у валянках на босу ногу.

— Якове Івановичу, Христом Богом прошу, коня. Дениско помирає.

Ткач позіхнув.

— Уночі коня не дам. Завірюха насувається. Занапастиш худобину. Уранці їдь. Та й узагалі, у мене розпорядження: коні для колгоспних потреб.

І зачинив хвіртку. Оксана повернулася біла. Михайло вже одягався, витяг із сараю нарти, на яких возив дрова, застелив їх Оксаниним кожухом, який до Покрови був його. Зверху — ватна ковдра.

— Ти що задумав? — Оксана схопила його за рукав.

— Піду на лижах, його на нартах потягну.

— Двадцять вісім кілометрів уночі в завірюху?

— Уранці може бути запізно.

— Михайле, я з вами.

Михайло взяв її за плечі. Уперше за весь час.

— Ти не встигатимеш. Я піду так швидко, як тільки можу. Ти відставатимеш, я чекатиму. А чекати не можна, чуєш? Не можна. Іди до діда Аркадія. Уранці він тебе на своїй кобилі привезе.

Оксана довго дивилася на нього, потім кивнула. Вони закутали Дениска так, що стирчав тільки ніс. Михайло впрягся в нарти, став на лижі. Оксана перехрестила їх обох, і Михайло пішов у темряву.

Завірюха почалася через годину. Михайло йшов річкою. Льодом Ланевиці було коротше й рівніше. Вітер бив у лице, сніг набивався в очі, до рота, за комір. Дорогу він бачив тільки за береговими ялинами, що проступали крізь заметіль темними плямами.

Ішов і рахував кроки. Сто кроків, ще сто. Озирнувся на нарти. Дениско лежав тихо, надто тихо. Михайло зупинився, нахилився до нього.

— Денисе, Дениску, живий?

— Дядьку Мишо! — прохрипів хлопчик. — Холодно.

— Потерпи, брате, потерпи. Скоро.

І пішов далі, швидше. На дванадцятому кілометрі Ланевиця робила поворот, і там завжди була наледь. Вода виходила поверх льоду й ховалася під снігом. Михайло це знав, але в завірюсі не розгледів. Лижа пішла вниз, по коліно в крижану кашу. Він рвонувся, витягнув ногу, потім другу. Нарти, слава Богу, лишилися на сухому. Валянки промокли наскрізь.

За п'ять хвилин вони перетворилися на крижані колодки. Михайло знав, що це означає. Мокрі ноги в такий мороз. Якщо зупинитися, розпалити вогонь, перевзутися, втратиш годину, а може, дві. А Дениско дихає зі свистом. Він не зупинився.

Ноги спершу боліли, потім горіли, потім зовсім перестали відчуватися. Михайло йшов, наче на дерев'яшках, падав, підводився, знову йшов. Говорив із Дениском, щоб той не засинав. Розповідав йому про куниць, про ведмедів, про те, як Денисків батько одного разу впіймав на Ланевиці щуку більшу за себе. Про Віктора Михайло раніше ніколи ні з ким не говорив, а тут говорив і говорив, бо Дениско, коли чув про батька, розплющував очі.

До Дубравини Михайло увійшов на шосту годину ранку, знайшов медпункт за червоним прапором над ґанком, гатив у двері кулаком, доки не відчинила заспана фельдшерка Лариса Олегівна, літня, в окулярах, у валянках. Вона подивилася на Михайла, потім на нарти. Більше нічого питати не стала.

— Занось швидше.

Далі Михайло пам’ятав погано. Пам’ятав, як Лариса Олегівна світила Денискові в горло лампою й крізь зуби лаялася. Пам’ятав запах спирту, якісь склянки, шприц в окропі. Пам’ятав, як вона сказала:

— Нарив! Ще години три — і все, задихнувся б.