Михайло програв удові в карти, а відпрацьовувати йому довелося цілий рік у її домі

Оксана приїхала опівдні. Дід Аркадій гнав свою стару кобилу так, що вона потім тиждень на нього ображалася. Оксана вбігла до медпункту в розхристаному кожушку й зупинилася на порозі. Дениско спав на ліжку біля печі, рожевий, спокійний. А поруч, на табуретці, прихилившись спиною до стіни, спав Михайло із забинтованими ногами й тримав Денискову руку у своїй величезній долоні.

Лариса Олегівна торкнула Оксану за лікоть.

— Твій чоловік?

Оксана не відразу відповіла.

— Ні, не мій. Він мені в карти програв.

Фельдшерка зняла окуляри й довго їх протирала.

— Ну, люба, якщо це програш, то я не знаю, що тоді виграш.

Лютий у Вербогір’ї завжди був лютий. Хуртовини, короткі дні. Довгі ночі. Та того лютого все було інакше. Михайло шкутильгав, ходив із палицею. Оксана не пускала його ні на дах, ні до лісу, ні на річку. Сама рубала дрова, сама носила воду, сама чистила хлів, а йому наказувала сидіти в хаті й лагодити Денискові валенки. Михайло бурчав, але сидів.

У майстерні було холодно, і Оксана вперше покликала його жити до хати, до світлиці, за піччю, на широкій лаві. Дениско був щасливий. Щовечора він забирався до Михайла й вимагав історій.

Одного вечора Дениско запитав:

— Дядьку Мишо, а ти мого тата знав?

Михайло змовк. Дениско чекав.

— Знав, — нарешті сказав Михайло. — Хороший був чоловік, кращий за мене.

— А ти був там, коли він потонув?

У світлиці стало тихо. Оксана біля печі перестала гриміти рогачем. Михайло встав, узяв палицю, сказав Денискові, що час спати, і вийшов до сіней.

Оксана знайшла його на ґанку через пів години. Він стояв без шапки й дивився на річку. Оксана вийшла, накинула йому на плечі кожух, той самий. А потім повернулася до хати й зняла зі стіни рушницю, двостволку, яку виграла на Покрову, винесла на ґанок, тримала в руках, як тримають дорогу річ.

— Михайле, ти знаєш, чия це рушниця?

Михайло не обернувся, але плечі в нього опустилися.

— Знаю.

— Скажи, Вікторова?

Оксана провела пальцем по прикладу. Там, біля самого потиличника, була вирізьблена маленька літера «В». Її майже стер час, але вона була.

— Він її у великому місті купив перед весіллям. Два місяці на лісопильні працював. Денискові обіцяв віддати, коли той виросте. А після сплаву рушниці не знайшли. Сказали, потонула разом із ним. Я повірила.

Михайло довго мовчав, потім заговорив тихо, глухо, наче з-під землі:

— Травень був. Затор на Ланевиці біля Мідного каменю. Колоди стали стіною. Нас шестеро пішло розбирати. Віктор перший поліз. Він завжди перший ліз. Рушницю з плеча зняв, мені простягнув. Каже: «Потримай, Мишо, заважає». Я взяв. Він спустився на колоди, багром зачепив, смикнув — і затор рушив увесь разом.

Михайло помовчав.

— Я стрибнув, Оксано. Я стрибнув за ним. Чесне слово, мене колодами било. Я його руку бачив. Отак, за два метри. Тягнувся. Не дотягнувся. Мене чоловіки баграми витягли. Я вже води наковтався.

— А рушниця?

— Рушницю я на березі кинув, коли стрибав. Потім знайшов і не зміг, не зміг до тебе прийти. Думав, як я їй у вічі подивлюся. Чоловік потонув, а я живий, і його рушниця в мене. Думав, завтра віднесу. Потім думав, за тиждень, потім через місяць, потім запив, потім став вихвалятися, брехати про ведмедів, аби тільки не думати.

Він нарешті повернувся до Оксани. Очі в нього були червоні.

— Я три роки на цю рушницю дивився. Щодня. Кожного божого дня, Оксано.

Оксана стояла, притискаючи двостволку до грудей.

— Я на Покрову не по сепаратор прийшла, Михайле. Я прийшла, бо Віра сказала, що в тебе над лавкою рушниця з літерою висить. Я прийшла забрати чоловікову рушницю для Дениска. Думала, попрошу при чоловіках. Думала, при всіх не відмовиш, а сама сіла в карти. А ти мене розлютив. Про віз без колеса.

Михайло криво всміхнувся, потім усмішка зникла.

— Постривай, а хата? Ти поставила хату проти рушниці. Ти що, була певна, що виграєш?

Оксана подивилася йому просто у вічі.