Михайло програв удові в карти, а відпрацьовувати йому довелося цілий рік у її домі

Ось вона, друга половина правди. Михайло дивився на неї, і в грудях у нього піднімалося щось важке: образа, злість. Виходило, що його, Михайла Бондаря, першого чоловіка на Ланевиці, обвели навколо пальця, мов телицю на ярмарку, прорахували, наче карти в колоді, й пустили в діло.

— Отже, я тобі потрібен був як тяглова сила.

— Як мерин, Михайле?

— Ні, ти скажи, як мерин.

Оксана не опустила очей.

— У жовтні? Так, як мерин.

Михайло кинув палицю й пішов із ґанку просто в хуртовину, шкутильгаючи. Оксана не стала його наздоганяти. Він дійшов до річки, сів на перекинутий човен біля берега, сидів, доки не змерз, думав, злився. Потім перестав злитися, бо раптом зрозумів просту річ. Вона сказала: «У жовтні». Вона не сказала: «Зараз».

Повернувся він під ранок. Оксана не спала, сиділа при лампі за столом. Рушниця лежала перед нею. Михайло зупинився на порозі.

— Умова до Покрови. Я свого слова дотримаю.

І пішов за піч.

Два тижні після цього в хаті було холодно. Не від морозу. Михайло говорив з Оксаною лише по ділу.

— Води принести?

— Принеси.

— Сіно закінчується.

— Завтра привезу.

Оксана відповідала так само коротко. Лише Дениско бігав між ними, мов листоноша, і нічого не розумів.

Березень почався з відлиги. З дахів капало, у лісі запахло сирою хвоєю. Михайло вже ходив без палиці, шкутильгав, але ходив. І за лютий та березень, поки лежав із ногами, він доробив те, що почав у грудні. Ще до хвороби, між груднем і січнем, він устиг двічі сходити на пастки. Шкурок тепер було двадцять три. 23 добірні куниці. Такого в нього за один сезон не бувало ніколи.

У березні, незадовго до Михайлової поїздки, до Вербогір’я приїхав заготівельник хутра Марк Розен, чоловічок дрібний, слизький, із золотим зубом, кум Ткача. Він сидів у конторі, приймав хутро й призначав ціну. Ціну він призначав таку, що мисливці потім тиждень плювалися.

Розен сам зайшов до Кравченків. Видно, Ткач шепнув.

— Чув, чув, Бондарю, куниця в тебе добряча. Ану ж погляньмо.

Подивився, присвиснув, помацав хутро, подув на ость.

— Ну що, за третім сортом візьму? Хутро — так собі, дрібнувате.

Михайло, який на куницях розумівся краще, ніж Розен на своїй бухгалтерії, навіть не розсердився. Йому стало смішно.

— Третій сорт, кажете?

— Третій, та й то з доброти. А взагалі, Бондарю, ти промишляв на колгоспних угіддях. Яровий ключ — земля колгоспна, отже, й куниця, по-доброму, колгоспна. Яків Іванович може й акт скласти.

Ось тут Михайло розсердився.

— Марку Наумовичу, Яровий ключ — це ділянка держпромгоспу. Я її орендую дванадцятий рік. Договір у мене в скрині. Хочете, покажу? А хочете, до району поїду, прокуророві покажу разом із вашим третім сортом.

Розен відразу заметушився, засміхався, заговорив про те, що пожартував, і того ж вечора поїхав.

Оксана все чула. Коли за Розеном зачинилися двері, вона підійшла до Михайла.

— Михайле, це твоя половина. Твоя, чуєш? Не віддавай її за мою хату. Ти й так…

Михайло перебив:

— А я не за хату. Я за Віктора. Я йому три роки винен, більше, ніж тобі.

Наступного дня він зібрався до району. До райцентру було дев’яносто кілометрів. Спершу на лижах до тракту, потім попутною полуторкою. Оксана зібрала йому в дорогу хліба, сала, варених яєць, дала Вікторові теплі онучі й уже біля хвіртки, коли він став на лижі, раптом сказала:

— Ти повернешся?

Михайло обернувся.

— Умова до Покрови.

— Я не про умову питаю.

Він постояв, нічого не відповів і пішов.

У райцентрі Михайло пробув тиждень. Здав куниць на державному заготівельному пункті. За першим сортом — усі двадцять три. Сивий приймальник навіть покликав начальника подивитися. Грошей вистачало, щоб сплатити Вікторову позичку цілком. Ще й залишалося. Та Михайло не пішов одразу платити. Щось його гризло. Ткач надто поспішав, надто хотів цю хату.