Михайло програв удові в карти, а відпрацьовувати йому довелося цілий рік у її домі

— Кравченко Віктор Антонович загинув на лісосплаві у травні 1955 року. Загибель на виробництві. Позика… Ось, згідно з постановою від п’ятдесят шостого року заборгованість сім’ї загиблого списано. Документ направлено до колгоспу голові Ткачу Я. І. під розписку.

Михайло спершу не зрозумів.

— Тобто як — списано?

— Списано, товаришу. Уже два роки сім’я нічого не винна.

Два роки. Два роки Ткач носив цей папір у своєму сейфі. Два роки лякав удову бараком, два роки чекав, коли вона здасться. Михайло вийшов із райвиконкому з копією постанови, засвідченою печаткою. Руки в нього тремтіли не від холоду.

Додому він повертався 29 березня. Півторатонка довезла його до роздоріжжя. Далі він ішов пішки розкислою дорогою, по коліна в сніговій каші. У кишені в нього лежали папір і гроші, а в мішку за спиною — відріз ситцю на сукню, кульок цукерок для Дениски та новий складаний ніж. Теж для Дениски.

До Вербогір’я він підійшов у сутінках і ще здалеку побачив на дорозі постать. Хтось стояв на околиці в хустці, у кожушку, стояв і дивився в його бік. Оксана чекала на нього. Судячи із замету довкола валянків, чекала давно.

Михайло підійшов, зупинився. Хотів сказати щось розумне, що придумав у дорозі, про папір, про Ткача, — не сказав. Оксана дивилася на нього знизу вгору й раптом тихо, майже нечутно, мовила:

— Мишо… Повернувся. — Ніколи раніше вона не звала його так. Тільки Михайлом. Тільки на ім’я та по батькові, коли сердилася.

— Повернувся, — сказав Михайло. — Бо ж уговор.

І Оксана засміялася. Вперше за всю зиму засміялася вголос, дзвінко, як дівчинка.

Головне випробування для Михайла й Оксани було ще попереду, і прийшло воно разом із великою водою. Квітень того року прийшов лютий і квапливий. Спершу три дні дув південний вітер, теплий, мокрий. Сніг осів, почорнів, просочився водою. Потім ударив дощ. Добу без упину, стіною.

Ланевиця загуділа під льодом так, що чути було в хатах. Старі у Вербогір’ї занепокоїлися. Дід Аркадій виходив на берег уранці й увечері, стояв, слухав, хитав головою.

— Бути біді. Велика вода йде. Такої не було з сорок дев’ятого.

Михайло повернувся з району 29 березня, а папір Ткачу поніс тільки 2 квітня. Не тому, що зволікав, просто Оксана попросила зачекати.

— Почекай, Мишо, дай я сама подумаю, як буде правильно.

Вона думала два дні, а потім зробила так, що все Вербогір’я це запам’ятало надовго. У колгоспній конторі були звітні збори. Люду набилося — повна зала, усі тридцять шість дворів. Ткач сидів за столом під портретом, читав доповідь про надої та посівну. Голос у нього був упевнений, задоволений. Оксана встала з останнього ряду.

— Якове Івановичу, у мене запитання.

— Після доповіді, Кравченко, після доповіді.

— Ні, зараз. Запитання коротке.

Зала притихла. Оксана вийшла вперед, до столу.

— Якове Івановичу, ви мені з осені кажете, що за дім треба позику повернути. 1 травня строк.

— Так, — Ткач скривився. — Так. І що?

— А ось що. — І Оксана поклала перед ним папір, копію постанови з печаткою райвиконкому. — Заборгованість сім’ї загиблого на виробництві Кравченка Віктора Антоновича списано. Постанову від п’ятдесят шостого року направлено до колгоспу. Вам під розписку. Ось ваш підпис, Якове Івановичу. Я його впізнаю. Ви мені ним роками відомості підписували.

У залі стало так тихо, що було чути, як за вікном капає з даху. Ткач побагровів, потім зблід, узяв папір. Читав його, мабуть, цілу хвилину.

— Це помилка. Папір, видно, загубився. У мене в конторі паперів знаєш скільки?

— Знаю, — сказала Оксана. — Я в цій конторі шість років рахівницею сиділа й знаю, де у вас що лежить. Помилка ваша, Якове Івановичу, дорого мені обійшлася. Я за ці два роки мало не продала дім. Я сина взимку в одних валянках на двох із сусідкою випускала, а папір у вашому сейфі лежав.

Тут знявся такий галас, що Ткач застукав графином по столу — не допомогло. З першого ряду встала баба Віра, сусідка Оксани, яка все життя боялася начальства.

— А мені він про дрова те саме казав: що належать, мовляв, тільки тим, хто працює.

— А мені про пенсію! — крикнув хтось із кутка.