Михайло програв удові в карти, а відпрацьовувати йому довелося цілий рік у її домі

Збори скінчилися раніше строку. Ткач пішов, не дочитавши доповідь, а через два дні з району приїхав інструктор. Не за Оксанчиною заявою. Оксана жодної заяви не писала — за п’ятьма іншими, які люди написали самі, щойно зрозуміли, що можна.

Але з Ткачем розібратися не встигли, бо 4 квітня пішов лід. Льодохід на Ланевиці завжди був видовищем. Хлопчаки бігали на берег, чоловіки стояли, курили, дивилися, як ворочаються крижини. Та того року все пішло не так.

Річка скресла одразу, на всьому протязі. Вода за добу піднялася на чотири метри, і лід, що йшов згори величезними полями, дійшов до повороту біля Мідного каменю й став. Затор — біля того самого Мідного каменю, де три роки тому загинув Віктор Кравченко.

Михайло прийшов на берег одним із перших, став, подивився й усе зрозумів. Лід став стіною заввишки з двоповерховий будинок. Вода за ним піднімалася на очах. Уже залило нижню луку, уже підійшла до лазні. Вода вже стояла на городах на тому боці вулиці, що ближче до річки.

— До вечора половину села заллє, — сказав дід Аркадій. — А до ранку й другу.

— Підривати треба, — сказав хтось. — Телефонувати в район по вибухівку. Поки додзвонишся, поки приїдуть — два дні. Не буде в нас двох днів.

Михайло мовчав. Він дивився на затор і бачив не лід. Він бачив колоди, стіну колод, що стала у травні 1955 року, і Віктора, який першим поліз нагору.

— Я піду, — сказав Михайло.

Усі обернулися.

— Куди підеш?

— Нагору. Там посередині одна крижина все тримає. Он та, з чорним боком. Вона в дно вперлася. Її підірвати нічим, а от підрубати з краю й зсунути ломом можна. Тоді все піде.

Чоловіки загомоніли. Дід Аркадій схопив його за рукав.

— Мишо, ти при своєму розумі? Як воно піде, тебе разом із ним понесе. Тут навіть до берега не допливеш. Вода 4°.

— Знаю, — сказав Михайло.

Він знав краще за всіх. Він це вже бачив. Оксана прибігла на берег, коли Михайло вже прив’язував до пояса мотузку. Другий кінець мотузки тримали шестеро чоловіків. Вона не закричала, не схопила його за руки, просто стала поруч і подивилася йому в обличчя.

— Не йди.

— Оксано, вода йде на городи. Через шість годин вона буде в хаті. У твоїй хаті, за яку ти два роки боролася.

— Нехай іде. Дім — колоди. Де я тебе потім візьму?

Михайло завмер. Уперше вона сказала щось таке.

— Я повернуся, — сказав він.

— Віктор теж так сказав.

Михайло взяв її за плечі. Обережно.

— Оксано. Я три роки живу з тим, що не дотягнувся. Мені треба туди. Не заради тебе й не заради дому. Мені самому треба.

Оксана відпустила його рукав.

— Тоді йди. Тільки слухай. Якщо зрозумієш, що не встигнеш, стрибай одразу. Не чекай. Чуєш? Не чекай.

Михайло кивнув і пішов на лід. У Вербогір’ї потім про це розповідали років двадцять, і кожен розповідав по-своєму. Та в усіх розповідях було одне й те саме.

Михайло піднявся на затор самим краєм, де крижини були менші. Ішов повільно, пробував кожну ногою. Вода під ним шипіла й випліскувалася зі щілин. Затор дихав увесь, цілком, як живий.

Він дістався середини, до тієї великої крижини з чорним боком, вирубав сокирою сходинку, другу, виліз нагору, подивився вниз на воду, що йшла під лід зі швидкістю поїзда. Потім почав рубати.

Він рубав сорок хвилин. Чоловіки на березі рахували удари. Вода піднялася ще на пів метра. Затор раз заскрипів, усі ахнули, та обійшлося. Потім Михайло кинув сокиру, взяв лом, який ніс за спиною, вбив його у вирубану щілину й наляг. Раз, два. На третій раз крижина здригнулася.

— Пішло! — закричав дід Аркадій. — Мишо, стрибай, стрибай!

Михайло стрибнув. Затор пішов увесь разом. Стіна заввишки з дім обвалилася в себе й рушила вниз за течією з гуркотом, від якого у Вербогір’ї у двох хатах вилетіли шибки.