Михайло програв удові в карти, а відпрацьовувати йому довелося цілий рік у її домі

Мотузка витримала. Шестеро чоловіків тягнули її так, що двоє потім ходили з потягнутими спинами. Михайла витягли на берег метрів за 100 нижче за течією, між двома крижинами, що мало не зійшлися над ним. Він був живий, навіть при тямі, тільки говорити не міг. Щелепу звело від холоду.

Оксана бігла ці сто метрів крайкою берега, багнюкою, мокрим снігом, загубивши один валянок, упала навколішки поруч із ним, стягла з себе кожушок і накрила його.

— Живий, живий, дурень, живий. — А потім раптом ударила його кулаком у груди. Слабо, безпорадно. — Живий.

Вода в Ланевиці спала за чотири години. Городи врятували.

Лазню діда Аркадія забрало, та лазні не було шкода. Михайла віднесли додому й поклали на піч. Він проспав добу, а коли прокинувся, перше, що побачив, — Оксану. Вона сиділа поруч на табуретці, спала сидячи, поклавши голову на край печі, і навіть уві сні тримала його за руку.

Перший тиждень травня Михайло провів у ліжку. Застуда обернулася запаленням легень, і Лариса Олегівна, та сама фельдшерка з Дубравини, приїздила два рази, сварилася й колола йому уколи.

— Ну що за чоловік? — казала вона Оксані. — Узимку ноги, навесні легені. Ти його хоч прив’язуй.

— Я пробувала, — відповідала Оксана. — Він мотузки рве.

У хаті все змінилося після повені. Непомітно, без слів. Просто Михайло більше не спав у майстерні. Просто Оксана перестала називати його Михайлом Сергійовичем. Просто Дениска тепер кликав його дядьком Мишею, так, як кличуть не сусіда, а свого.

І все Вербогір’я це бачило. Перестали гукати через паркан, перестали хихотіти. Баба Віра, зустрівши Оксану біля криниці, сказала прямо:

— Ти, Оксано, заміж за нього виходь. Чого людей смішити?

— Він до Покрови мені борг відпрацьовує, — відповіла Оксана.

— Дурна ти. Який борг? Він у тебе в очах живе, а ти про борг, — сказала баба Віра, але Оксана пішла з відрами, нічого не відповівши.

А 10 травня Ткача зняли. Приїхала комісія, перевірила комірні книги й знайшла багато цікавого. Списана позика Кравченків була не головною. Головне було в іншому: два роки Ткач разом зі своїм кумом Розеном здавав до заготконтори колгоспне хутро сортами нижчими за справжні, а різницю клав до кишені. Мисливці отримували копійки, Розен ставив свою печатку, Ткач підписував акти.

Справу завели, але негучну. Ткача зняли з голови, виключили з партії та перевели кудись до лісгоспу комірником. Розен поїхав раніше, ще у квітні, не чекаючи.

Новим головою обрали агронома Василя Григоровича Мельника, молодого, прискіпливого, в окулярах і з зошитом, куди він записував узагалі все. Перше, що зробив новий голова, — обійшов усе село пішки й записав, у кого що не так із хатою.

У Оксани він пробув найдовше, бо Михайло саме перекладав ґанок.

— Бондарю, — сказав Мельник, оглянувши роботу. — Ти, чув я, столяруєш?

— Батько вчив.

— У нас у школі парти порозвалювалися. Половина. Діти на ящиках сидять. Візьмешся? Оформлю за трудодні.

Михайло подивився на Оксану.

— Мені до Покрови тут відробляти.

Мельник підняв брови.

— Це ще що за кріпацтво?

Оксана спалахнула. Уперше за весь час Михайло побачив, як вона червоніє.

— Берися, Мишку, я дозволяю. Все одно в мене роботи до сінокосу небагато.

Так Михайло став робити парти в шкільному сараї, з Дениском у підмайстрах. Дениско шліфував, Михайло стругав. До кінця травня в школі стояли 32 нові парти, що пахли сосною.

А вчителька Ніна Степанівна, стара діва років шістдесяти, повісила в класі табличку: «виготовлено М. Бондарем і Д. Кравченком». Дениско ходив до школи як на свято й щодня водив однокласників подивитися на табличку.

Наприкінці травня сталася розмова, після якої все ще більше ускладнилося. Увечері вони сиділи на ґанку. Дениско спав, пахло черемхою. Михайло лагодив сітку. Оксана лущила торішній горох.

— Мишку, восени Покрова.

— Знаю.

— Підеш?

Михайло не підвів голови від сітки.

— А ти хочеш, щоб я залишився?

Оксана помовчала.