Михайло програв удові в карти, а відпрацьовувати йому довелося цілий рік у її домі

Михайло відклав сітку.

— Оксано. А якщо я залишуся? Що люди скажуть? Скажуть: «Бондар у вдови пригрівся, на готове прийшов. Дім чужий, син чужий, господиня сама все тягнула, а він у карти програв. Так і залишився».

— Хай кажуть. Мені не з цими людьми жити.

Оксана встала, зібрала поділ із горохом.

— Отже, ти не про людей думаєш, Мишку, ти про себе. Тобі гордість дорожча.

І пішла до хати. Михайло просидів на ґанку до півночі, бо вона мала рацію і бо він уже знав, що зробить. Просто ще не знав, чи вистачить на це літа.

Червень почався із сінокосу. Сінокіс у лісі — справа коротка й люта. Треба встигнути між дощами, а дощі в червні йдуть через день. Косили всім селом від темна до темна, потім згрібали, потім складали стоги.

Михайло косив так, що чоловіки за ним не встигали. Він вставав о 4:00, ішов на дальній покіс за Ланевицю й повертався в темряві. За два тижні він накосив і склав шість стогів: три Оксані, два дідові Аркадієві, який уже не міг косити за станом здоров'я, і один бабі Вірі. Грошей не взяв ні з кого.

— Ти, Бондарю, — сказав Мельник, — наче гріхи замолюєш.

— Може, й замолюю, — відповів Михайло.

Та головне в червні сталося не на покосі. У середині місяця до Вербогір'я приїхав чоловік, зійшов із попутної машини біля сільмагу, спитав, де живе вдова Кравченко, й пішов просто до Оксаниного дому.

Чоловік років сорока, у міському плащі, з валізкою. Обличчя наче знайоме, та водночас незнайоме. Оксана відчинила двері й відсахнулася.

— Романе.

— Здрастуй, Оксано.

То був Роман Кравченко, старший брат Віктора. Виїхав із Вербогір'я ще до війни, жив у великому місті, працював у постачанні. На похорон брата не приїздив, надіслав телеграму, що у відрядженні.

Він сів за стіл, поклав валізку на коліна й одразу перейшов до справи.

— Я щодо дому. Дім батьківський. Будував його батько, потім Віктор добудовував. Я в ньому виріс. За законом я був спадкоємцем нарівні з Віктором. А раз Віктор помер, то моя частка нікуди не поділася.

Оксана сіла навпроти, поклала руки на стіл.

— Романе, дім батько Вікторові відписав. Папір є.

— Папір папером, а я до суду подам. Половину присудять. Я дізнавався.

— У Віктора син росте.

— Нехай син росте. Я не проти. Я пропоную по-доброму. Ти виплачуєш мені половину вартості. Я підписую відмову — і більше мене не бачиш. Три тисячі.

Оксана зблідла. Таких грошей у неї й близько не було. І тут із сіней вийшов Михайло. Він усе чув.

— Здоров, Романе.

Роман обернувся й примружився.

— Бондарю, ти тут звідки?

— Я тут працюю.

— А, — Роман усміхнувся. — Чув, чув. У карти, кажуть, програвся. Ну й справи у Вербогір'ї.

Михайло підійшов до столу й сів поруч з Оксаною, не навпроти Романа, а поруч з Оксаною. І Роман це завважив.

— Романе, ти Віктора ховати не приїжджав.

— Я був у відрядженні.

— Ти й на дев'ять днів не приїжджав, і на сороковини, і на річницю.

— Тобі яке діло?

— Мені ніякого. Я просто вважаю: три роки ти про дім не згадував, а як дізнався, що Оксана позику виплатила й дім остаточно її, то відразу приїхав. Збіглося, еге ж?

Роман почервонів.

— Не вчи мене, я маю право.

— Маєш право, — погодився Михайло. — Подавай до суду. Тільки я тобі скажу, чим це скінчиться. Суд призначить оцінку. Оцінювач приїде й запише: дім потребує капітального ремонту. Дах перекрито минулої осені. Ким? Мною. Ґанок перекладено в травні. Мною. Піч перебрана мною, паркан новий — мною, двір накрито мною. І я в суді скажу, що робив це за плату, плати не отримав, і виставлю свій рахунок.

— Половина вартості дому, Романе, — це якраз те, що я за рік у нього вклав. Хочеш, поділимо? Ти свою половину отримаєш, я свою, і залишиться Денискові від батьківського дому рівно нічого.

У хаті стало тихо. Оксана дивилася на Михайла. Михайло дивився на Романа. Роман пожував губами.

— Ти цього не зробиш.