Роман встав, узяв валізку, біля дверей обернувся.
— Гаразд, хай уже з вами, нехай живе хлопчина.
І вийшов. Оксана довго мовчала, потім тихо сказала:
— Ти справді міг би, за паперами міг би. Ти за рік у цей дім стільки вклав, що тобі його половина й так належиться.
Михайло знизав плечима.
— Оксано, я в цей дім не дошки вкладав.
І вийшов на подвір'я до недоробленого воза.
Липень видався спекотний і грозовий. Ліс стояв задушливий, дзвенів мошкарою, увечері на обрії гуркотіло. 15 липня Дениско зник. Він пішов уранці по малину на дальній схил, куди ходили всі вербогірські хлопці. Йти туди годину, місця знайомі. Взяв кошик, узяв хліба в ганчірці, сказав матері, що повернеться до обіду.
До обіду він не повернувся, до вечора теж. О восьмій годині Оксана побігла по сусідах. О 9:00 на березі зібралося чоловік двадцять. Розійшлися по схилу ланцюгом, з ліхтарями, кричали до півночі. Нічого.
Уночі прийшла така гроза, що блискавки били одна за одною, а дощ стояв суцільною стіною. У таку ніч у лісі мокне й мерзне навіть дорослий чоловік.
Оксана сиділа на ґанку, не заходячи до хати, промокла до нитки й не помічала цього. Баба Віра двічі приносила їй хустку, двічі забирала назад.
Михайло пішов у ліс ще до грози, сам. Повернувся під ранок, брудний, обдертий, із порожніми руками. Оксана скочила на ноги.
— Знайшов?
— Ні. Але слід знайшов. Він не до малинника пішов, Оксано. Він пішов угору ключем.
— Куди?
Михайло секунду мовчав.
— До Ярового ключа. До моєї зимівлі.
— Навіщо?
— А тому, що я йому в червні сказав, що там на солонці лось ходить і що я восени візьму його із собою, а він, видно, вирішив сам сходити й подивитися.
Оксана вхопилася за одвірок.
— Це ж двадцять вісім кілометрів.
— І він ними пішов. Тільки не дійшов. Я на сьомому кілометрі знайшов його кошик біля струмка. Далі слід зник, злива змила. Він там сам у грозу. Він там сам, — повторив Михайло.
І пішов до майстерні збиратися по-справжньому: з торбою, із сокирою, з рушницею, своєю двостволкою, яку Оксана вперше за дев'ять місяців зняла зі стіни й сама подала йому до рук.
Шукали всім селом три доби. Мельник вигнав на пошуки весь колгосп, зупинивши роботи. З району приїхали шість міліціонерів і чоловік із лісгоспу з собакою. Собака сліду не взяв. Після зливи земля нічим не пахла. Прочесали схил, прочесали берег, прочесали старе згарище. Люди поверталися, падали спати на дві години й знову йшли.
Третього дня міліціонер із району, немолодий, стомлений, сказав Мельникові впівголоса, та Оксана почула: — Три доби в лісі. Хлопцеві десять, готуйте матір.
Оксана не заплакала. Вона підійшла до нього й рівно сказала: — Мій син живий, я знаю. Шукайте далі.
А Михайло за ці три доби взагалі не спав. Він ішов не так, як усі. Не прочісував ланцюгом. Він сів на пеньок на сьомому кілометрі, там, де знайшов кошик, і просидів годину, намагаючись думати так, як думає десятирічний хлопчина, що заблукав у лісі вночі.
Хлопчина йде вгору струмком, бо пам'ятає: струмком вийдеш до людей. Потім струмок роздвоюється, хлопчина обирає той, що ширший. Потім гроза. Хлопчина біжить, втрачає напрямок, залазить під виворітень, вранці виходить і йде вже не туди, бо сонця немає, небо в хмарах, а мох читати він іще не вміє. Куди він прийде?
Михайло взяв свою стару карту, саморобну, мисливську, де були позначені всі джерела, солонці й зимівники, і повів пальцем. Він піде в гнилу падину.
Гнила падина була поганим місцем. Болото, бурелом, куди навіть мисливці не ходять. Міліціонер, коли Михайло сказав, лише рукою махнув: — Туди дитина не залізе.
— Залізе. Він же не знає, що туди не можна.
Михайло пішов у гнилу падину сам увечері третього дня, бо всі інші вже валилися з ніг. Він знайшов Дениска на четверту добу, о четвертій ранку. Хлопчина сидів на поваленій сосні посеред болота, обхопивши коліна. Босий — чоботи засмоктало в трясовині, покусаний мошкарою так, що обличчя розпухло, без хліба, без ножа, без вогню, але живий.



Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поки що коментарів немає — будьте першими.