Михайло програв удові в карти, а відпрацьовувати йому довелося цілий рік у її домі

Михайло витяг його з болота, зняв із себе сорочку, обмотав йому ноги, посадив на плечі й поніс. Ніс дванадцять кілометрів. Дениско всю дорогу говорив не зупиняючись, ніби боявся, що, коли замовкне, усе зникне. Казав, що не плакав, хіба що зовсім трохи, що їв ягоди, що вночі ховався під корчем, що бачив ведмедя, але ведмідь був далеко, що він однаково вийшов би, просто хотів відпочити, а потім раптом замовк і сказав просто у вухо: — Дядьку Мишо, я знав, що ти прийдеш.

Михайло спіткнувся на рівному місці.

До Вербогір'я вони увійшли опівдні. Їх побачили ще з гори, вдарили в рейку біля контори. Так у Вербогір'ї подавали сигнал збору. Усе село висипало на вулицю. Оксана першою побігла назустріч. Бігла, спотикаючись, гублячи хустку. І коли добігла, то не змогла сказати й слова, тільки вчепилася в них обох — у сина, що сидів на плечах, і в чоловіка, який його ніс.

І тоді при всьому Вербогір'ї, при жінках, чоловіках і дітлашні, при дідові Аркадієві та голові Мельнику Оксана Кравченко обійняла Михайла Бондаря й заплакала йому в плече вголос. І ніхто у Вербогір'ї не засміявся, ніхто не сказав ані слова. Дід Аркадій зняв шапку, а за ним і решта чоловіків познімали шапки, наче на молебні.

У серпні Дениско відлежався й знову почав бігати. Ноги загоїлися, укуси мошкари зійшли. Залишилася тільки звичка прокидатися вночі й перевіряти, чи всі вдома.

І в серпні Михайло зробив те, що відкладав три роки. Він узяв рушницю, взяв Дениска й повів його на Ланевицю, до Мідного каменю. Вони сіли на березі. Річка в серпні була тиха, прозора, з піщаними косами. Не вірилося, що навесні вона ламала кригу.

— Денисе, я маю розповісти тобі одну важку річ.

І розповів усе про затор, про колоди, про те, як Віктор зняв із плеча рушницю й простягнув йому, про те, як стрибнув і не дотягнувся, про те, як потім три роки не міг прийти до них у дім.

Дениско слухав, дивлячись на воду. Обличчя його дедалі темнішало. Коли Михайло замовк, хлопчина встав: — Виходить, ти був там, ти був поруч і не витягнув його?

— Не витягнув.

— Ти ж сильний. Ти мене дванадцять кілометрів ніс, а його не витягнув!

Дениско кричав, і голос у нього зривався.

— А рушницю взяв? Таткову рушницю забрав собі й три роки з неї стріляв. І до нас не приходив. Ми з мамкою тут самі, а ти?

Він захлинувся, а тоді розвернувся й побіг. Михайло не став його наздоганяти. Він сидів на березі до темряви.

Дениско не розмовляв із ним чотири дні. Спав у баби Віри. Обідати приходив, але сідав на край лавки й мовчав. Оксана не втручалася. Лише раз сказала Михайлові: — Правильно зробив, що розповів. Він однаково дізнався б. Краще від тебе.

— Він тепер мене ненавидить.

— Він не тебе ненавидить, він ненавидить те, що батька немає. А більше нікого.

П'ятого дня Дениско сам прийшов до майстерні, став у дверях, шморгнув носом: — Дядьку Мишо.

— Що?

— А він, татко, дуже мучився?

Михайло відклав рубанок, подивився хлопчині у вічі: — Ні, усе сталося дуже швидко. Він навіть злякатися не встиг.

Це була правда. І Дениско це відчув. Він постояв ще трохи, тоді підійшов і сів поруч на верстак.

— Дядьку Мишо, а ти навчиш мене з рушниці стріляти?

— З моєї — навчу, а з таткової почнеш стріляти в чотирнадцять років. Так мати вирішила, і правильно вирішила.

Дениско кивнув, і від того дня між ними більше ніколи нічого не стояло.

У вересні Михайло почав зникати: ішов після ранкових справ і повертався затемна. На запитання відповідав коротко: у справах. Від їжі відмовлявся, їв на ходу. Із сараю зникли пилка, тесло, скоби й увесь запас цвяхів, який він збирав із весни.