Михайло програв удові в карти, а відпрацьовувати йому довелося цілий рік у її домі

Дениско, звісно, першим усе рознюхав. Він двічі простежив за Михайлом і обидва рази повертався з палаючими очима, але на всі материні розпитування надував щоки й мовчав, бо дав слово.

— Мамко, я не можу сказати. Це чоловіча справа.

— Що ще за чоловіча справа? Тобі десять років, уже майже одинадцять.

Наприкінці вересня, за два тижні до Покрови, у Вербогір'ї випав перший порошок. Уранці все було біле й тихе. І того ранку Оксана не витримала. Дочекалася, коли Михайло піде, одягла кожушок і пішла його слідом.

Слід вів із села вгору, на пагорб, до старих беріз, де раніше стояло село Старолісся, що згоріло ще до війни. Оксана піднялася на пагорб і зупинилася.

На галявині, на високому місці над усією Ланевицею, стояв дім, недобудований, але вже під дахом, п'ятистінок із добірної сосни, з великими вікнами на схід, із високим ґанком. Поруч — зруб майбутньої лазні, штабель тесаних дощок, бочка з оліфою, а на ґанку сидів Михайло й обтісував поручні.

Оксана стояла на краю галявини хвилин п'ять, перш ніж він її помітив. Михайло підвівся, витер руки об штани. Вигляд у нього був винуватий, як у хлопчака, якого застукали за курінням.

— Ти чого тут? — спитав він.

— Я слідом ішла, — сказала Оксана. Голос її не слухався.

— Мишо, що це?

— Дім.

— Бачу, що дім. Чий?

Михайло помовчав: — Мій. Я його з серпня ставлю. Чоловіки допомагали, хто чим міг. Аркадій колоди дав. Мельник коня виділяв, Дениско цвяхи подавав.

Оксана повільно пішла до ґанку.

— Ти йдеш. Тому й будуєш дім, щоб жити окремо. Ні, ти скажи, ти весь місяць мовчав. Я думала, ти до району збираєшся, а ти ось що? Дім. Виходить, залишишся у Вербогір'ї, але окремо. Ну добре, добре, так теж можна.

Вона говорила швидко, зло, а обличчя в неї було таке, що Михайло не витримав: — Оксано, замовчи, будь ласка.

Вона замовкла. Михайло поклав сокиру, сів на сходинку.

— Ти пам'ятаєш, що ти сказала мені в травні: тобі соромно, що виграла мене, наче віз? А мені було соромно за інше: що я прийшов до тебе голий — дурень, який усе програв, з однією сокирою. Усе, що я мав, — хата на краю села, мишами поїдена, та слава першого хвалька на Ланевиці. Якби я залишився, то залишився б у твоєму домі, при твоєму синові, на твоїй печі й до кінця життя слухав би за спиною: «Бондар до вдови прибився».

— Мені плювати на людей.

— А мені ні. Я не хочу, щоб тобі про мене хоч слово погане сказали. Ніколи. Тому я допрацюю рік до останнього дня, як обіцяв, а тепер маю свій дім. Свій, розумієш? І я тебе в нього не тягну. Я тобі його показую.

Оксана сіла поруч із ним на сходинку, просто в сніг. Довго мовчала.

— Піч класти будеш у жовтні?

— Глину вже привіз.

— Піч треба не так. Роби її з грубкою. Узимку тут вітер із річки, однією піччю не натопиш.

— Зроблю з грубкою.

— І вікно ось тут іще прорубати на південь, інакше взимку темно буде, а дитині уроки вчити.

Михайло обережно скосив на неї очі.

— Якій дитині? Оксана не відповіла, лише встала, обтрусила сніг і пішла вниз із пагорба. Але від того дня вона приходила туди щодня, носила йому обід, конопатила пази мохом і одного разу ледь не побилася з Михайлом через те, де ставити піл.

А Покрова настала 14 жовтня, рівно через рік. У Вербогір'ї цього дня, як завжди, топили лазні, а ввечері чоловіки збиралися в діда Аркадія. І, звісно, цього разу зібралися всі, навіть ті, хто зроду в карти не грав, прийшли подивитися, бо всі пам'ятали, чим скінчилася минула Покрова.

Михайло прийшов до Аркадія о восьмій вечора сам, у новій сорочці. У хаті було не проштовхнутися. Дід Аркадій сидів на чолі столу, урочистий, як голова на зборах.

— Ну, Михайле Сергійовичу, кажи при людях.

Михайло зняв шапку.

— Чоловіки, рівно рік тому я тут програв у карти сам себе. Ви всі свідки. Умова була — рік працювати на Оксану Петрівну Кравченко, від Покрови до Покрови. Сьогодні Покрова.

— Відпрацював? — спитав Аркадій.

— Відпрацював. День у день. Оксана Петрівна претензій не має.