Михайло програв удові в карти, а відпрацьовувати йому довелося цілий рік у її домі

І тут відчинилися двері. Оксана увійшла до хати в темній сукні, з білим комірцем, із прямою спиною, як рік тому. Тільки очі були інші, зовсім не як у старої. За нею боком протиснувся Дениско.

— Скажу, — сказала Оксана. — Борг сплачено повністю. Свідків кликати не буду. Пів села бачило, як він той борг віддавав. З ополонки, з болота й із даху.

Чоловіки загуділи. Хтось заплескав у долоні. Дід Аркадій підняв руку.

— Ну, коли так, усе по честі. Михайло вільний. Сідай, Михайле, за стіл, відзначимо. І, до речі, карти в нас нині нові, нерозпечатані. Може, відіграєш своє?

І простягнув йому колоду. У хаті стало тихо. Усі чекали. Бо Бондар є Бондар. Раз програв, отже, мусить відігратися. Інакше який же він чоловік?

Михайло взяв колоду, подивився на неї й поклав назад на стіл сорочкою догори.

— Не буду.

— Як це — не будеш? — розгубився Аркадій.

— А так: я, мужики, в карти більше не граю. Мені рік тому одна жінка пояснила, у чому моя біда. Я завжди перебираю. У мене дев’ятнадцять на руках, а мені мало, і я тягну ще. І так у всьому було: і в картах, і в житті, і в розмовах. От і дотягнувся одного разу до того, що самого себе поставив на кін.

Він обвів очима хату.

— А зараз у мене на руках 21. Свій дім на узгір’ї. Хороша робота. Хлопець, який чотири дні чекав на мене в лісі й дочекався. Більше мені не треба, мені досить.

Михайло повернувся до Оксани й дістав з-за пазухи рушницю в чохлі, ту саму двостволку.

— Це Вікторова рушниця. Вона три роки висіла в мене не по праву. А потім рік у тебе над піччю. А господар у неї один — Денис Вікторович Кравченко.

Він простягнув рушницю Денискові.

— Тримай. Стріляти з батькової рушниці почнеш у чотирнадцять років. А поки що чисть і вчися складати. Це твоє, батькове.

Дениско взяв рушницю двома руками. Вона була майже заввишки з нього. Хлопчина стояв посеред хати, червоний, щасливий, і не міг вимовити ані слова.

А потім Михайло підійшов до Оксани.

— Оксано Петрівно. При всьому народі питаю, щоб потім ніхто нічого не вигадував. Підеш за мене? Не до мого дому жити кличу, а за мене. Твій дім хай Денискові залишиться, як батько хотів.

Хата завмерла. Оксана подивилася на нього знизу вгору, як тоді в березні на дорозі.

— Піду, — сказала вона.

І тут Вербогір’я прорвало. Кричали, плескали, били в долоні. Бабця Віра ридала в хустку й усім пояснювала, що вона перша це зрозуміла ще в травні. Дід Аркадій поліз по самогон, який три роки ховав від дружини.

А Михайло нахилився до Оксани й тихо сказав: — Тільки ти мені одне скажи. Ти тоді, на Покрову, знала, що виграєш?

Оксана усміхнулася.

— Мишо, я рахівниця. Я завжди рахую, але на останній роздачі ризикнула тягнути ще одну карту, хоч за всіма розрахунками не мала цього робити.

Михайло кліпнув.

— Тобто як?

— А так. Набрала 21. Мені просто пощастило, Мишо. Один раз за все життя по-справжньому пощастило.

Михайло довго дивився на неї, а тоді зареготав так, що в хаті задзвеніли шибки.

Весілля відгуляли в листопаді, після того як випав справжній сніг. Скромно, без міського шику. Але все село гуляло два дні. До нового дому на узгір’ї вони перейшли перед Новим роком. Піч вийшла чудова, з грубкою, як веліла Оксана, і вікно на полудень теж прорубали.

Дім Кравченків заколочувати не стали. Його підновили, і в ньому оселилася фельдшерка — не та, що з Дубравини, а молода, за розподілом. Мельник вибив для Вербогір’я медпункт. Після історії з Дениском до району пішов лист, який підписали всі тридцять шість дворів, а сам дім залишився за Дениском, як і хотів батько.

Влітку наступного року в Оксани й Михайла народилася донька, назвали Світланкою. Дениско няньчив її так, що мати тільки руками розводила, і всім на подвір’ї пояснював: — Це моя сестра, зрозуміли, рідна.

У чотирнадцять років Денис Кравченко отримав батькову рушницю і на перше ж полювання пішов із Михайлом. Потім вивчився на єгеря, працював у держпромгоспі й усе життя, коли його питали, хто навчив його читати слід, відповідав однаково: — Вітчим. Він мені, можна сказати, батько.

Михайло Бондар дожив до вісімдесяти одного року. Вихвалятися він кинув того самого року й більше ніколи не розповідав про ведмедів, яких відганяв голими руками. Зате щороку на Покрову, коли збиралася вся родина, він діставав із комода стару колоду карт, ту саму, пошарпану, із загнутими кутиками, яку випросив у діда Аркадія на пам’ять, розкладав її на столі й казав онукам одне й те саме: — Запам’ятайте головне правило, хлопці: не тягніть зайву карту. Якщо у вас на руках уже дев’ятнадцять, сидіть тихо й скажіть дякую.

А Оксана завжди додавала з-за його плеча: — Не слухайте діда, один раз у житті треба потягнути. Просто треба дуже точно розуміти, коли.