Підняти його не вдалося. Тіло виявилося непосильно важким для десятирічної дитини. Але й залишити врятованого біля болота Соня не могла: сюди міг повернутися той, хто поставив капкан, а запах крові міг привабити інших хижаків. Потрібен був прихисток. Покликати батька? Він насамперед згадає свою заборону. Мама, Наталя, злякається, щойно побачить величезного брудного звіра. Соні все уявлялося цілком ясно: батьки звелять його позбутися.
На самому краї їхньої ділянки стояв старий сарай, збудований дідом ще до переїзду родини. Тепер туди складали непотрібні речі. Звідси до нього було метрів триста. Соня глянула на темну будівлю й вирішила, що ніхто не повинен дізнатися про її знахідку. Поки звір не одужає, сарай стане його сховком. Усе інше можна буде вирішити потім; зараз треба було дістатися туди.
Вона не стільки волокла його по траві, скільки потроху перекочувала важке тіло. Одяг промок і подерся, руки ковзали по зваляній шерсті. Соня падала, підводилася, знову бралася за свою ношу. Відстань, яку налегко вона пробігла б непомітно, тепер здавалася безконечною. І все ж сарай поступово наближався. Дівчинка вже майже дісталася до нього, коли з боку будинку пролунав голос:
— Соню! Вечеряти час! Де ти?
Вона завмерла за густим бузком. Андрій стояв на ґанку й дивився в бік лісу. До нього лишалося всього кілька десятків метрів, і підійди він трохи ближче, кущі вже не сховали б ані дівчинку, ані звіра, що лежав біля неї. Соня притисла долоню до рота. Батько покликав знову, цього разу голосніше, і голос став ближчим. Він збирався її шукати.
— Уже біжу, тату!
Соня схопилася, залишивши звіра у високій траві. Треба було бодай зупинити батька, не дати йому дійти до бузку. До будинку вона підбігла сама. Андрій оглянув її з голови до ніг, і з його суворого погляду стало ясно: бруд і розірваний одяг він помітив одразу.
— Де ти ходила? Подивися на себе, вся вимазалася.
— За метеликами… Я в калюжу впала.
Соня вимовила це, дивлячись собі під ноги. Батько втомлено зітхнув і знову нагадав, що до болота підходити не можна. Потім відправив її митися. За столом дівчинка майже не їла, лише водила виделкою по тарілці. Звичайна розмова батьків вчувалася їй натяками: чи не здогадалися, чи не помітили чогось? А тим часом за бузком лишався безпомічний звір. Соня не знала, чи дихає він іще і чи не знайшов його хтось, поки вона сидить тут.
Дочекатися вдалося лише темряви. Коли батько й мати влаштувалися перед телевізором, дівчинка взяла ліхтарик, миску води й великий шматок запеченої курки з холодильника. З дому вона вибралася тихо й попрямувала до бузку. Але на тому місці, де вона залишила звіра, тепер була тільки трава…
