— Він сказав витратити мільйон за годину. Я витрачу.
Сергій більше не питав. Тільки ввімкнув поворотник так різко, що машина позаду сердито засигналила.
“Теплий дім” містився в старій триповерховій будівлі між аптекою і магазином тканин. Колись це був дитячий садок: низькі поручні, вицвілі малюнки на стінах, маленькі умивальники, над якими дорослим доводилося згинатися мало не навпіл. Потім будівля пустувала, доки мати Рашида, Саміра Арманова, не відкрила там центр для жінок із дітьми, яким нікуди було йти. Марія дізналася про це не відразу.
Вона потрапила туди ще до знайомства з Рашидом. Принесла пакети з дитячими куртками, які збирала по сусідах. Потім лишилася допомагати: підшивала штори, лагодила блискавки на куртках, варила суп, сиділа з малюками, поки їхні матері бігали по інстанціях. Іноді вечорами, коли в центрі гасили верхнє світло, Марія сиділа на підлозі в ігровій і слухала, як жінки тихо плачуть у подушки, намагаючись не розбудити дітей.
На стіні в коридорі висіла стара фотографія: вродлива темноволоса жінка у світлій хустці тримає на колінах хлопчика років десяти. Хлопчик відвернутий від камери, видно тільки підборіддя і вухо. Під фото табличка: «Саміра Арманова. Засновниця».
Марія тоді ще не знала, що це мати Рашида. Потім побачила в його домі схожі очі на портреті, який стояв не на видному місці, а в маленькому кабінеті, наполовину закритий книжками. Спитала обережно. Рашид відповів: «Мама». І більше нічого.
Вона не розповіла йому про центр. Спершу хотіла, потім почула від Наталії за вечерею:
— Мама вічно тягла в дім чужих бідних. Тато казав, добро без обліку перетворюється на діру.
Рашид тоді промовчав. Марія вирішила не квапитися. Вона ще не знала, що мовчання іноді гірше за брехню.
Біля “Теплого дому” стояв старий мікроавтобус. У нього вантажили коробки з підгузками, пакети, дитячі стільчики. На ґанку Ольга, завідувачка центру, розмовляла з худим чоловіком у куртці. Обличчя в неї було сіре.
— Олю! — Марія вискочила з машини так швидко, що ледь не послизнулася на мокрій плитці.
Ольга обернулася.
— Аню? Ти навіщо приїхала? Я ж написала…
— Скільки точно?
Ольга завмерла.
— Що?
— Скільки платіж? До копійки.
— Не починай. Ми вже обдзвонили всіх. Там дев’ятсот вісімдесят шість тисяч боргу, плюс виконавчий збір, плюс послуги з переоформлення відстрочки. Майже мільйон. Навіть якби хтось дав, там оплата тільки через розрахунковий термінал до шостої, вони спеціально…
— Скільки?
Ольга ковтнула.
— Дев’ятсот дев’яносто вісім тисяч чотириста. Але Аню…
— Давай рахунок.
— Ти з глузду з’їхала?
