Вона вигризала кожен метр своєї житлоплощі зубами. І ось тепер посеред цієї вистражданої розкоші стояла Зінаїда Степанівна в черевиках просто на світлому килимі й командувала парадом. Поруч із нею височіли три величезні сумки, туго набиті чимось безформним.
— Добрий вечір, — сухо мовила Ксенія. — Якесь свято? Чи ви вирішили зайнятися човниковим бізнесом, Зінаїдо Степанівно? Сумки вражають.
Свекруха різко обернулася. На її обличчі вмить намалювалася нудотно-липка усмішка.
— Ксюшенько, дівчинко моя! А ми тут із Павликом невеличкий сюрприз готуємо. Я ж тепер офіційно на пенсії. Шістдесят років. Вік почесний. Досить уже горбатитися на роботі. Час і для себе пожити. От і вирішила до вас зазирнути, відсвяткувати в сімейному колі. Продуктів добрих привезла. Павлик, не стій стовпом, неси пакети на кухню!
Ксенія примружилася. Лисиця не тягне в чужу нору жирного гусака просто так. Отже, пастку вже розставлено. Зазвичай Зінаїда Степанівна приходила в гості з пачкою печива по акції, у якого термін придатності спливав швидше, ніж закипала вода в чайнику. А тут — делікатеси.
Вечір поволі набирав обертів, і градус абсурду зростав із кожною хвилиною. Вони сиділи за кухонним островом. Зінаїда Степанівна викладала на дорогий камінь стільниці нарізку копченостей, сири з благородною пліснявою та банки з ікрою.
Павло метушився довкола, розставляючи тарілки з ентузіазмом першокласника, який хоче отримати дванадцятку за поведінку. Він узагалі був чоловіком зручним, тихим, як кімнатна рослина, що не потребує особливого догляду. Ксенія вийшла за нього заміж три роки тому саме тому, що їй був потрібен хтось спокійний після напружених робочих змін…
