Хто ж знав, що за цією тишею ховається цілковита відсутність внутрішнього стрижня.
Свекруха відрізала шмат ковбаси, прожувала і картинно зітхнула.
— Лариска моя зовсім зашивається, — завела вона ту саму пісню, від якої в Ксенії вже пів року смикалося око. Зовиця Лариса мешкала в тісній старій квартирці з трьома дітьми й чоловіком-ледарем Толиком, який вважав пошук роботи образою своєї тонкої душевної організації.
— Важко їм, — провадила Зінаїда Степанівна, трагічно зазираючи Ксенії в очі. — Діти ростуть, місця нема, старший уже на балконі спить, Толик на кухні на розкладачці, сидять один в одного на головах. Їм розширюватися треба, а я жінка літня, мені спокій потрібен. У вас он які хороми, сто двадцять метрів, можна на велосипеді кататися!
— У нас тут не велотрек, — рівно відповіла Ксенія, відпиваючи мінералку. — А Толику порадьте влаштуватися хоча б кур’єром, дивись, і на іпотеку нашкребуть.
Павло спробував устряти, його голос пролунав рідко, мов розведений кисіль:
— Ксюш, ну мама ж просто переживає, ми ж сім’я, треба допомагати одне одному. У нас справді порожня гостьова кімната, простоює без діла.
Ксенія повільно перевела погляд на чоловіка. Павло відразу втупився у свою тарілку, раптом страшенно зацікавившись візерунком на ковбасі. Він чудово знав правила. Квартира належала Ксенії, вона була куплена до шлюбу. Жодних родичів, жодних переїздів.
Дитбудинківське минуле намертво вбило в неї один закон: твій дім — твоя фортеця. Пустиш чужого — залишишся на вулиці.
— Гостьова кімната на те й гостьова, щоб пускати туди гостей на кілька днів, — відрізала Ксенія. — Зінаїдо Степанівно, якщо вам важко з онуками, просто не їздіть до них часто. У вас же окрема однокімнатна квартира, живіть і радійте пенсії…
