Натомість побачив левицю.
Вона сиділа внизу, серед жовтої трави й тіні кущів, майже нерухома. Якби Марк не глянув саме туди, він міг би її й не помітити: її шерсть зливалася із землею, із сухими стеблами, із тьмяним світлом. Але очі левиці були живими й уважними. Вони дивилися просто на нього.
У Марка перехопило подих. Здавалося, серце на мить перестало битися, а потім ударило з такою силою, що боляче відгукнулося в грудях. Він вчепився в гілку, боячись ворухнутися. Левиця була зовсім поруч — за кілька метрів від дерева. Надто близько, щоб сподіватися, ніби вона з’явилася випадково.
Страшний здогад повільно піднявся всередині нього: можливо, вона йшла за ним уже давно. Можливо, поки він думав про пташку, про свою маленьку прогулянку й про табір, хижачка спостерігала з заростей за кожним його кроком.
Марк притулився до стовбура. Залишатися на дереві здавалося найрозумнішим. Тут він був вище, хоч трохи захищений. Але тиша довкола стала ще важчою. Він раптом уявив, як сонце почне сідати, як тіні стануть довшими, як із заростей вийде хтось іще. Він не знав, скільки левиця може чекати. Не знав, чи безпечне дерево. Не знав майже нічого, крім того, що внизу перебуває тварина, яка здатна одним стрибком усе закінчити.
Страх почав підказувати небезпечні рішення.
Марк намагався міркувати. Якщо він залишиться на дереві, його можуть знайти. Але хто знає, де його шукати? Якщо він спуститься, може, левиця втратить інтерес. Може, вона не голодна. Може, вона просто спостерігає. Ці думки були слабкими, наївними, майже безглуздими, але в паніці навіть сумнівна надія здається планом.
Він чекав. Левиця не йшла. Вона не гарчала, не кидалася, не металася довкола дерева. Просто сиділа й дивилася. І саме це лякало найдужче. У її нерухомості було надто багато терпіння…
