Нарешті Марк вирішив ризикнути. Він і сам не розумів, чому обрав саме це. Пізніше, згадуючи ту мить, він не зміг би пояснити її ні собі, ні батькам. Просто в якийсь момент сидіти на гілці стало нестерпно. Хотілося діяти, рухатися, зробити бодай щось, а не чекати невідомої розв’язки.
Він почав обережно спускатися. Кожен рух здавався гучним. Гілка скрипнула — Марк завмер. Крихітний шматочок кори зірвався вниз — він ледь не скрикнув. Левиця стежила за ним, не змінюючи пози. Коли ноги торкнулися землі, хлопчик відчув, як слабкість пробігла колінами.
Він намагався не дивитися левиці просто в очі. Зробив крок назад, потім іще один. Йому здавалося, що якщо рухатися повільно, вона залишиться на місці. Але витримки вистачило ненадовго. Щойно між ними з’явилося кілька кущів, як Марк різко розвернувся і побіг.
Він мчав крізь зарості, пригинаючись, майже не розбираючи дороги. Гілки хльоскали по обличчю, суха трава дряпала гомілки, повітря рвалося з грудей короткими гарячими поштовхами. Він намагався ступати тихо, але виходило лише гучніше: під ногами тріщали гілки, шаруділо листя, земля осипалася з маленьких горбків. Хлопчик не думав, куди біжить. Він хотів лише одного — збільшити відстань між собою й левицею.
Кілька секунд йому здавалося, що все вдалося. Він не чув гарчання, не відчував за спиною важкого дихання. Надія спалахнула так швидко, що майже засліпила. Марк навіть дозволив собі озирнутися.
Левиця мчала за ним.
Не кралася, не йшла, а саме бігла — легко, стрімко, майже безшумно. Її тіло ковзало між кущами з моторошною впевненістю. Те, що для Марка було перешкодою, для неї наче не існувало.
Помилку вже не можна було виправити.
Марк побіг швидше, хоча сил майже не лишилося. Горло пекло, у боці кололо, очі сльозилися від вітру й пилу. Він молився без слів, просто подумки кликав будь-кого: маму, батька, дорослих, випадкових людей. Нехай попереду буде стежка. Нехай покажеться табір. Нехай хтось почує.
Але земля раптом зникла під однією ногою…
