Машин тоді не було, тільки ночви, пральні дошки й вічна вогкість. Дід зайшов туди ввечері й побачив, як маленька дівчина щосили намагається викрутити величезну підковдру. Тканина була важка, мокра, а її долоні ніби тонули в ній.
Він мовчки підійшов, узяв підковдру й викрутив її так вправно, що вода хлинула в ночви струмком. Дівчина знітилася, подякувала, потім вони розговорилися. Виявилося, Віра працювала на тому ж заводі, тільки не в цеху, а в бібліотеці при місцевому культурному центрі.
Спочатку дід нічого не загадував. Усередині в ньому ще жила біль — тиха, гостра, така, що не відпускала ні вранці, ні вночі. Але одного разу він зайшов до бібліотеки. Потім іще раз. А тоді став з’являтися там дедалі частіше.
Віра працювала в читальній залі, де майже завжди було людно. Дід чекав, поки звільниться місце біля вікна, підходив до неї і просив порадити щось про далекі дороги, моря, гори, чужі краї. Вона щоразу знаходила книжку, яку він потім читав уважно, ніби й справді збирався поїхати далеко-далеко. Після зміни вони поверталися до гуртожитку разом.
Так тривало понад рік. Вони встигли розповісти одне одному майже все: про минуле, про втрати, про страхи, про те, як дивно буває жити, коли поруч не лишилося жодної рідної людини. Обоє були самотні, тільки самотність у кожного мала свій голос.
Потім дід зрозумів: якщо Віра раптом зникне, він не знатиме, куди йти і навіщо вставати вранці. Одного разу дорогою додому він зупинився, глибоко вдихнув і сказав:
— Я не молодий, Віро. І зрозумію, якщо ти скажеш «ні». Але я дуже хочу, щоб ти стала моєю дружиною.
Вона відповіла не одразу. А через кілька років зізналася йому, що чекала цих слів давно.
— Я боялася, що ти так і не наважишся, — сказала вона тоді. — А іншої людини поруч із собою вже й уявити не могла.
Вони побралися, але ще три місяці жили кожен у своїй кімнаті, на різних поверхах гуртожитку: чекали на обіцяне житло. Коли Віра вже носила під серцем дитину, їм нарешті дали маленьку двокімнатну квартиру в новому будинку біля заводу.
Саме в цю квартиру потім принесли з пологового будинку Аліну маму. Тут вона росла, вчилася ходити, читати, мріяти. Тут же, вже після школи, вона закохалася в людину, яка не варта була її сліз.
Вона була тихою, чистою, довірливою дівчинкою. Красивий, упевнений у собі хлопець запаморочив їй голову, а коли дізнався, що буде дитина, зник так швидко, ніби його й не існувало. Батьки так і не дізналися ні його справжнього імені, ні того, звідки він узявся в житті їхньої доньки.
Віра потім часто думала: хіба могла вона заздалегідь зрозуміти, як боляче це вдарить по чоловікові? Він пережив війну, смерть першої сім’ї, довгі роки важкої пам’яті, але біду доньки прийняв так близько до серця, ніби вона знову вирвала в нього дім. Він не скаржився, хоча серце дедалі частіше давало збій. Хотів захистити доньку, а не міг. Вона замкнулася, майже не розмовляла, ходила квартирою як тінь.
До народження онуки він не дожив усього місяць. Не дійшов до під’їзду якихось двадцять кроків — упав просто у дворі. Лікарі, які приїхали на виклик, уже нічим не змогли допомогти.
Віра не любила згадувати той час. Та й як було згадувати?
