Щойно поховала чоловіка — і невдовзі довелося ховати єдину доньку. Якби не маленька Аліна і не потреба домагатися опіки, Віра, може, й сама не втрималася б на ногах.
Допомогли люди із заводу. До року за Аліною доглядала чудова няня — жінка, яка колись працювала з малюками, а потім вийшла на відпочинок. Віра роботи не кинула. Ба більше, згодом вона стала завідувати заводською бібліотекою.
Тоді бібліотека жила повним життям. Книжки регулярно надходили, полиці поповнювалися, читачів було так багато, що іноді в залі не вистачало стільців. Приходили не лише працівники заводу, а й мешканці навколишніх будинків: вибирали романи, довідники, дитячі книжки, журнали, енциклопедії.
Аліна спочатку ходила в ясла, потім у дитячий садок. Але найбільше любила бувати в бабусі на роботі. Там пахло папером, клеєм, дерев’яними шафами і тишею. Там вона навчилася читати. Там же опанувала особливий бібліотечний почерк — рівний, чіткий, з акуратними літерами, якими заповнювали каталожні картки.
Ці картки стояли в маленьких шухлядках. Читачі могли шукати книжки за прізвищем автора або за назвою, перебираючи щільні картки пальцями. Для Аліни це було майже чаклунством: ніби цілий світ був розкладений за абеткою і терпляче чекав, коли його відкриють.
Вона не уявляла життя без бабусі. Вони були схожі навіть зовні, хоча років у тринадцять Аліна раптом витяглася і стала вищою за Віру. Бабуся сміялася:
— От і все, більше ти в мене не Дюймовочка.
Віра вміла робити свято з нічого. Коли грошей ледь вистачало на найнеобхідніше, вона казала:
— Усе, що вміє моя дівчинка, — від бабусі. Навіть кашу з сокири зварити.
І справді, у них майже завжди знаходилося щось для радості: оладки, ватрушки, картопля, запечена до золотавої скоринки. На обновки для Аліни теж якось викроювали. Бабуся могла переробити стару річ так, що ніхто й не здогадався б про її колишнє життя. Сукня сідала по фігурі, спідниця виглядала модною, блузка ніби була куплена спеціально.
На дні народження Віра накривала такий солодкий стіл, що гості спершу милувалися тортом і десертами, а вже потім змітали все з тарілок. Аліна ці уроки запам’ятала міцно. Пізніше на робочих посиденьках за нею закріпилася слава людини, яка здатна спекти щось неймовірне з найпростіших продуктів.
Навіть коли зір почав підводити, вона лишалася головною майстринею домашніх ласощів. Іноді Аліна думала, що могла б повторити відому думку про книжки, яким людина завдячує найкращим у собі. Тільки неодмінно додала б: і бабусі.
Віра виховувала не нотаціями, а життям. Книжками, терпінням, умінням триматися, коли земля йде з-під ніг. Вона пережила дві страшні втрати поспіль і все одно зібрала себе по шматочках — заради онуки.
Десь із дев’ятого класу вони почали обговорювати, куди Аліні вступати. Їхати з міста вона не хотіла категорично. Отже, вибирати доводилося з того, що було поруч.
Спочатку Аліна мріяла стати бібліотекаркою, як бабуся. Але до закінчення школи вже розуміла: бібліотеки змінюються. Читати стали менше, нові книжки надходили рідко, працівників скорочували. Віра довго не говорила про це прямо, але після випускного все ж наважилася.
Аліна вислухала її і замислилася…
