— Бабусю, — сказала вона нарешті, — я вступлю заочно на біологічний факультет. Зараз дедалі частіше говорять про природу, про чисте повітря, воду, ґрунт. Може, не одразу, але люди все одно почнуть ставитися до цього серйозніше. А працювати я можу на метеостанції. Лідія Сергіївна сказала, що там потрібен лаборант. Її чоловік там керує, попросив підшукати когось із випускників, кому цікаві погода і клімат. Ти ж пам’ятаєш, я з шостого класу ходила до неї на гурток. Мені справді подобалося. Завтра з’їжджу, подивлюся.
— Але ж станція за містом, — стривожилася Віра. — Як ти туди добиратимешся?
— Завтра все дізнаюся, — заспокоїла її Аліна. — Не хвилюйся завчасно.
Іспити вона склала успішно, її зарахували. З роботою теж склалося. Метеостанція й справді була за містом, але туди ходив звичайний автобус, а ще працівників підвозив невеликий службовий мікроавтобус за домовленістю з керівництвом.
Так їхнє життя перебудувалося. У Аліни з’явилися зміни, звіти, спостереження за погодою, а двічі на рік — сесії, заліки й іспити. Контрольні вона завжди надсилала вчасно. Грошей було небагато, життя дорожчало, але бабусиної виплати й Аліниної зарплати вистачало, якщо не розкидатися.
Одного ранку Аліна помітила на щоці білу пляму. Вона з’явилася ніби за ніч. Вузький край починався трохи нижче лівої скроні, а далі пляма розширювалася і спускалася до підборіддя, схожа на дивний світлий материк на карті.
Вона поспішала на роботу й не стала довго розглядати себе. Провела по обличчю тональним кремом, потім ще раз. Пляма майже зникла. За сніданком Віра нічого не помітила.
Зате помітили колеги. Спочатку мовчали, роблячи вигляд, що все гаразд. Потім обережно почали вмовляти її піти до лікаря. А потім майже наполягли.
Діагноз виявився неприємним, але не смертельним: вітіліго. Лікар пояснив, що це порушення пігментації шкіри, коли окремі ділянки стають набагато світлішими за решту обличчя чи тіла. Причини до кінця не з’ясовані, надійного способу прибрати плями теж немає. Хвороба не заразна, не небезпечна для оточення — але по зовнішності б’є точно й безжально.
Аліна засмутилася. Було б неправдою сказати, що вона легко махнула на це рукою. Але трагедії з цього робити не стала. Вона придумала нову зачіску: видовжене каре, що закривало вилиці, густий чубчик. Купила великі темні окуляри з широкими дужками і майже не знімала їх.
Потім вона стала гірше бачити. Колеги знову радили йти до лікаря, але цього разу Аліна відмахувалася. У дім прийшла інша біда, і все інше ніби відсунулося.
Бібліотеку, де Віра пропрацювала майже все життя, готували до закриття. Із працівників лишилися тільки вона та ще одна жінка. Рішення вже ухвалили: приміщення збиралися передати під заклад, куди люди приходитимуть зовсім не по книжки…
