Фонд списували. Те, що десятиліттями збирали, берегли, підклеювали, розставляли по полицях, раптом стало нічийним і нікому не потрібним. Для Віри це було не просто звільнення. Це була образа всього її життя.
Вона трималася, намагалася не показувати, як боляче. Але серце в неї і без того було виснажене. А тут ще й тривога за Аліну: зір поганий, на обличчі пляма, особистого життя немає. Віра боялася, що онука поставила на собі хрест, вирішила ні до кого не тягнутися і нікого до себе не підпускати.
Біди наклалися одна на одну. І одного разу серце не витримало. Віра впала дорогою додому. До лікарні її не довезли.
Після похорону зір у Аліни різко погіршився. Вона розуміла, що сльози тільки шкодять очам, намагалася стримуватися. На роботі це ще вдавалося. Вдома — ні.
У квартирі все було бабусиним. Чашка з тонкою тріщинкою. Хустка на гачку. Книжки з паперовими закладками. Банка з ґудзиками. Старенька сумка, в якій Віра зберігала листи й листівки.
Аліна іноді діставала цю сумку і перебирала конверти. Там були листівки, які бабуся надсилала їй у літній табір, і листи самої Аліни — дитячі, нерівні, старанні. На бабусиних конвертах кожна літера була виведена тим самим бібліотечним почерком: спокійно, ясно, літера до літери.
Потім ішли листи Аліни. Спочатку почерк був схожий на спробу наслідування — зворушливу, незграбну. Але з роками лінії ставали рівнішими, літери впевненішими. Останні листи вже майже не відрізнялися від бабусиних.
У суботу вранці Аліна взяла два великі пакети й спустилася до другого під’їзду. Там стояли три контейнери. Поруч — дві молоді жінки з бейджами, на яких були імена й назва об’єднання.
— Добрий день, — сказала Аліна.
Їй усміхнулися, допомогли прийняти пакети. Вона вже збиралася йти, але раптом запитала:
— А книжки вам потрібні?
Одна з волонтерок замислилася.
— Чесно кажучи, про книжки ми не подумали. Залиште номер, я сьогодні уточню і передзвоню.
Аліна продиктувала телефон. І несподівано для самої себе промовила:
— А можна я поїду з вами?
