Жінки зраділи так щиро, що в Аліни полегшало на душі. Волонтерів завжди бракувало.
Так того ж дня вона вперше потрапила до притулку.
Приміщення виявилося значно кращим, ніж вона уявляла. Чистий ремонт, нові вікна, невелике подвір’я з квітниками й лавками. Сім кімнат на двох — тіснуватих, але світлих і цілком затишних. У холі стояв телевізор, там же накривали столи. Для працівників відвели дві суміжні кімнати.
Кухні в притулку не було: їжу тричі на день привозили з лікарняного корпусу, який був поруч. Зате санітарний блок зробили сучасний, з гарячою водою. Мешканці притулку теж виглядали охайно. Усього їх було чотирнадцять, жінок більше, ніж чоловіків.
Коли привезені речі почали сортувати, кілька постояльців одразу запропонували допомогу. Було видно: їм хочеться бути корисними. Ці люди не звикли жити без діла. Просто в кожного за плечима була своя історія, яка привела до цього спільного даху.
Розбираючи одяг і білизну, Аліна запитала:
— А ви книжки читаєте?
Відповіли майже всі відразу: читають, звісно. Міняються одне з одним, хто що знайде.
— Книжка надійніша за телевізор, — зауважила літня жінка, до якої решта зверталися Раїса Степанівна. — Телевізор шумить, а книжка розмовляє.
Коли волонтери зібралися йти, Раїса Степанівна попросила Аліну опустити в поштову скриньку дві вітальні листівки. Аліна взяла їх — і завмерла. Адреси були написані тим самим почерком. Не просто акуратним, не просто рівним. Бібліотечним.
Вона затрималася, щоб поговорити з Раїсою Степанівною.
З’ясувалося, що та багато років працювала бібліотекаркою в сусідньому місті. Рідних у неї не лишилося. Точніше, як вона сама сказала, їх у неї майже ніколи й не було. Вік підкрався непомітно, здоров’я почало здавати, і притулок виявився для неї не бідою, а виходом.
Відтоді Аліна стала волонтеркою. А серед усіх мешканців притулку найближчою їй стала Раїса Степанівна.
Вона дивовижно нагадувала Віру. Не обличчям — чимось іншим. Манерою тримати чашку, повертати голову, слухати не перебиваючи. Тим, як говорила про книжки. Тим, як уміла помічати в звичайному дні маленьке світло.
До самої осені Аліна майже щовечора і всі вихідні проводила поруч із нею. Різниця у віці поступово перестала відчуватися. Вони любили ті самі книжки, старі пісні, однаково сміялися з тихих побутових жартів. Навіть у їжі їхні смаки збігалися: ватрушки й вареники з вишнями обидві вважали чи не найкращим із того, що можна приготувати вдома.
Потім Аліна запросила Раїсу Степанівну до себе в гості. У притулку домовилася, що привезе її назад у неділю ввечері. Усе офіційно, спокійно, без зайвої метушні.
Тими вихідними Аліна кілька разів вибігала до магазину — по воду, кефір, тістечка. І щоразу поверталася додому з таким дивним щастям, ніби несла не пакети, а доказ: її чекають. Вона навіть не відчиняла двері своїм ключем, а дзвонила. Хотіла почути кроки по той бік…
