З Раїсою Степанівною вони влаштовували й маленькі культурні вилазки. Аліна показувала їй місто, водила в місця, де сама бувала раніше, вибирала фільми, а вже під них вигадувала маршрут. Поступово вона зрозуміла: їй дедалі важче відвозити Раїсу Степанівну назад до притулку.
Одного разу Аліна обмовилася і назвала її бабусею. Слово вирвалося саме. Вона злякалася, хотіла виправитися, але побачила, як у Раїси Степанівни потеплішали карі очі.
— Онуко моя, — тихо відповіла та.
Своїх дітей у Раїси Степанівни не було. Онук — тим паче. Так склалося життя. Не тому, що вона надто багато чекала від людей. Просто спочатку не складалося з ровесниками, потім — із чоловіками старшими. Хтось виявляв увагу, хтось кликав заміж, але серце не озивалося.
Вона знайшла собі прихисток у роботі й книжках. Бібліотека, де вона пропрацювала три десятки років, вважалася однією з найкращих серед подібних. Там були рідкісні видання, велика читацька аудиторія, постійні зустрічі, виставки, гуртки. Раїса Степанівна жила цим так довго, що не помітила, як власне життя звузилося до квартири, полиць і дороги на роботу.
Схаменулася вона тільки тоді, коли похід до найближчого магазину став випробуванням. Звернулася по допомогу, ще якийсь час трималася вдома, потім почала дізнаватися, як потрапити до закладу для самотніх літніх людей. Від своєї квартири відмовилася офіційно й отримала місце в нещодавно відкритому притулку в іншому населеному пункті.
На притулок вона не скаржилася. Персонал хвалила, сусідку по кімнаті називала балакучою, але делікатною. Пригнічувало її тільки одне: серед мешканців було мало справжніх любителів читання. Більше обговорювали новини, передачі, плітки.
Тому, потрапивши до квартири Аліни, Раїса Степанівна одразу помітила книжки. Тут вони стояли не для меблів, а як живі. На полицях, на столику, біля ліжка. Аліна розповіла їй про бабусю Віру — теж бібліотекарку, теж жінку, яка все життя віддала книжкам і людям. І зізналася, що впізнала Раїсу Степанівну саме за почерком.
День, коли Аліна наважилася запропонувати їй переїхати назавжди, вона потім пам’ятала до дрібниць. За вікном ішов дрібний дощ, на кухні пахло яблучним пирогом. Раїса Степанівна сиділа біля столу, поправляючи окуляри.
— Бабусю Раю, — почала Аліна і сама почула, як здригнувся голос. — Переїжджайте до мене. Назавжди.
Та одразу відмовилася…
