— Ні, онучко. Я тебе й із притулку любитиму не менше. Але зайвий клопіт на тебе класти не хочу. У тебе своє життя, свої справи. Очі лікувати треба.
— От щойно ви переїдете, так одразу й візьмуся за очі, — сказала Аліна. — Обіцяю.
Раїса Степанівна не погодилася того ж дня. І не наступного. Вона довго впиралася, переконувала, що впорається, що звикла, що не хоче бути тягарем. Але Аліна була вперта в бабусю Віру. Зрештою Раїса Степанівна здалася.
На роботі Аліна спочатку мовчала. Нікому не розповідала, що тепер оформлює опіку над літньою жінкою, такою схожою на її рідну бабусю. Навіть коли всі документи були готові і Раїса Степанівна переїхала, Аліна ще якийсь час тримала це при собі.
Але колеги помітили зміну. Вона не стала гучно веселою — ні. Просто в ній з’явилася тиша іншої якості. Не порожня, а спокійна. Ніби вдома в неї знову горіло світло.
Потім Аліна оголосила, що їй днями мінятимуть кришталик. Колеги зустріли новину оплесками і тут же зажадали відзначити, коли операція пройде успішно.
— Я сама хотіла запропонувати, — усміхнулася Аліна. — Тільки відзначатимемо в мене. Краще в суботу. Приходьте з чоловіками й дітьми.
— Ми тільки за! — майже хором відповіли жінки.
Операція пройшла вдало. Коли Аліна повернулася додому, вона щокілька хвилин перевіряла зір. Читала назви книжок із відстані. Потім обережно взяла баночку зі спеціями й розібрала дрібний склад на етикетці. Виходило. Літери були чіткі, не розпливалися, не ховалися.
— Бабусю Раю, я все бачу! — вигукнула вона, ледве стримуючись, щоб не заплескати в долоні.
Раїса Степанівна вийшла з кімнати, усміхаючись.
— А я тобі що казала, дівчинко моя?
