У п’ятницю вони весь день прибирали квартиру. Потім сіли складати меню. Раїса Степанівна перебрала банки з варенням і лишилася задоволена запасами.
— Купи молока, — сказала вона. — І желатину. Пару пакетиків.
— Ви щось задумали? — запитала Аліна.
— Потерпи, онучко. І дістань тонкі склянки. Штук десять знайдеться?
— Дванадцять, — відповіла Аліна. — Бабуся Віра колись два набори купила.
Уранці в суботу Аліна зайшла на кухню і побачила, як Раїса Степанівна обережно розливає по склянках кольорову рідину. Спочатку червону — з малинового варення. Чекає, поки шар застигне. Потім додає яскраво-жовтий. Знову чекає. Останнім іде темно-синій, сливовий.
Шари не змішувалися. У кожній тонкій склянці поступово застигала прозора триколірна краса. Це фруктове желе стало головним частуванням дня.
Діти колег — п’ятеро малюків — дивилися на склянки так, ніби перед ними було справжнє диво. Та й уся зустріч вийшла не шумною застільною метушнею, а якоюсь теплою, домашньою, доброю.
Перший сюрприз Аліна приготувала на самому початку.
— Знайомтеся, це моя бабуся Рая, — сказала вона.
Раїса Степанівна тут же підхопила:
— А це моя онука Аліна. І щоб ви не гадали, скажу прямо: вона забрала мене з притулку. Так-так, не лише дітей можна брати в родину. Бувають такі люди, в чиєму серці знаходиться місце і для самотніх старих.
У неї на очах виступили сльози. Аліна швидко підійшла, обійняла її й поцілувала в щоку. За столом на мить стало тихо…
