— Ну як навіщо? Треба ж вирішити, що з ними робити. Не тримати ж просто так на картці. Може, частину на рахунок покласти, частину залишити на витрати. Мама каже, гроші мають рухатися, а не лежати.
Дарина повільно вдихнула.
— Ми з тобою вже вирішили, Максе. Спочатку купуємо все для Дані. Нормальне ліжечко, візочок, речі, ліки, якщо знадобляться лікарі. А те, що залишиться, відкладаємо на житло.
Вони говорили про це не один раз. Навіть не десять. Ще під час вагітності Дарина розписувала в блокноті: ліжечко, матрац, візочок, автокрісло, одяг, підгузки, аптечка, обстеження. І окремим рядком — «перший внесок». Власна квартира здавалася їм далекою, але справжньою мрією, тим світлом, до якого можна йти.
— Та хіба я сперечаюся? — швидко сказав Максим. — Звісно, усе для дитини. Просто треба з розумом. Ти ж знаєш, я не хочу, щоб ми гроші просто розкидали.
— До чого тут твоя мама?
Фраза вже стояла на язиці, але Дарина її не промовила. Втомилася. Не хотіла починати сварку в лікарняній палаті, поруч зі сплячим сином.
Ірина Богданівна любила міркувати про фінанси так упевнено, ніби керувала великим підприємством, хоча сама все життя рахувала кожну дрібницю до наступної зарплати й могла годинами сперечатися через знижку на крупу. Але в родині її думка чомусь завжди подавалася як остаточна.
— Добре, — сказала Дарина. — Напишу, коли прийдуть.
— Розумниця. Відпочивай. Цілую вас обох.
Він відключився.
Дарина ще кілька секунд тримала телефон у руці, дивлячись на згаслий екран. Розмова була короткою, але після неї всередині залишився холодний, липкий осад. Вона повернулася до сина. Даня спав, нічого не знаючи ні про гроші, ні про дорослі розрахунки, ні про те, що навколо нього вже починали рухатися чужі бажання.
Ці кошти були його захистом. Його запасом. Їхнім маленьким острівцем безпеки.
Дарина тихо поклала телефон назад і нахилилася до ліжечка.
— Нікому не дам тебе образити, — прошепотіла вона, сама не розуміючи, кому більше говорить це — синові чи собі.
Не минуло й п’ятнадцяти хвилин, як телефон знову ожив. Цього разу дзвонила Ірина Богданівна.
Дарина мимоволі стиснула губи. Відповідати не хотілося, але не взяти слухавку означало потім вислуховувати від Максима, що вона «знову вдає», ніби його матері не існує.
— Добрий день, Ірино Богданівно.
— Дариночко, добрий день, дитинко! — голос свекрухи був незвично ласкавим, навіть нудотно-солодким. — Ну як наш хлопчик? Не мучить мамочку?
— Усе нормально. Спить.
— Ну й слава богу. Нехай росте, набирається сил. Максим сказав, вас завтра вже додому відпускають. Я там усе приготую, приберу, накрию стіл. Зустрінемо вас по-людськи, як родину.
— Дякую, — ввічливо сказала Дарина.
— Та що ти, що ти. Ми ж тепер усі навколо малюка. До речі, — свекруха зробила паузу, але Дарина вже зрозуміла, куди зверне розмова, — Максим казав, тобі мають перерахувати виплату. Уже прийшла?
Дарина завмерла.
Отже, одразу після розмови з нею Максим подзвонив матері. Або навпаки — вони обговорювали це ще раніше. Сиділи, радилися, будували плани на гроші, які належали не їм.
— Ні, — сухо сказала вона. — Поки не прийшла.
— Нічого, прийде. Ти головне — не здумай одразу витрачати. У молодих руки гарячі: побачать суму — і давай купувати все підряд. А гроші люблять розум. Треба зібратися, спокійно порахувати, кому що потрібніше.
Дарина мовчала.
— Я от, якщо чесно, зовсім виснажилася, — продовжила Ірина Богданівна вже іншим тоном, жалібним, але в цій скарзі чувся розрахунок. — Тиск скаче, серце пустує, нерви нікуди. Лікар мені давно казав: потрібна зміна повітря, море, спокій. Може, мені б на пару тижнів кудись до теплої води… Здоров’я підправити.
Дарина повільно випросталася.
Свекруха, яка за всю вагітність жодного разу не запитала, чи не важко їй, чи не треба щось купити, не запропонувала відвезти до лікарні або просто приготувати обід, тепер раптом згадувала про здоров’я. І порятунком для цього здоров’я чомусь мали стати гроші, призначені для новонародженого.
— Ірино Богданівно, — сказала Дарина рівно, намагаючись не підвищувати голос, — ця виплата потрібна дитині.
— Та звісно, звісно, хто сперечається! — одразу заметушилася та. — Але дитині ж теж потрібна спокійна, здорова бабуся. Хто буде тобі допомагати, коли ти почнеш бігати у своїх справах? Я. А якщо я зляжу? Що тоді? От і виходить, що моє здоров’я — це теж внесок у дитину.
— Я нікуди не збираюся бігати. Я в декреті.
— Сьогодні не збираєшся, завтра зберешся. Життя довге, дитинко. Гаразд, не буду тебе втомлювати. Як гроші надійдуть — повідом. Сядемо, обговоримо по-сімейному.
Зв’язок обірвався.
Дарина відкинулася на подушку й заплющила очі. Палата здавалася тіснішою, повітря — густішим. Їй уперше по-справжньому стало страшно.
Вони вже вирішили.
Без неї. За її спиною. Максим і його мати вже подумки розклали ці кошти по своїх бажаннях, і в їхніх планах не було ні Дані, ні її тривог, ні майбутнього їхньої молодої родини.
За кілька годин, коли медсестра принесла несмачний лікарняний обід, телефон коротко пискнув.
Дарина взяла його майже машинально. На екрані висвітилося повідомлення банку: надійшла велика сума.
Вона довго дивилася на цифри, ніби не одразу зрозуміла їхній сенс. Потім серце забилося частіше.
Прийшли.
Тепер це була не надія, не очікування, не розмови. Гроші лежали на її рахунку. І саме цієї миті Дарина відчула себе не щасливою власницею великої суми, а людиною, якій у руки дали крихку посудину й поставили навколо надто багато жадібних рук.
Вона написала Максимові коротко:
