«Гроші прийшли».
Відповідь з’явилася майже одразу:
«Чудово. Увечері поговоримо».
Ні радості за неї. Ні запитання, як вона почувається. Ні слова про дитину.
Дарина відклала телефон і спробувала доїсти пюре, але їжа стала здаватися картонною. Вона відсунула тарілку, підвелася й підійшла до ліжечка. Даня спав, трохи розтуливши ротик, крихітна долоня лежала біля щоки.
— Усе буде добре, — сказала вона тихо.
Але сама собі не повірила.
Решта дня минула в тривожній, каламутній імлі. Дарина годувала сина, переодягала, прикладала до плеча, гойдала на руках, дослухалася до його дихання. Вона намагалася думати про виписку, про дім, про першу ніч у своїй квартирі вже втрьох, але думки весь час поверталися до одного: увечері Максим знову підніме розмову про гроші.
І він справді подзвонив.
— Ну що, мамочко, — почав він бадьоро, ніби між ними не було ранкової неприємної паузи, — готуєтеся завтра додому?
— Готуємося.
— Чудово. Слухай, щодо грошей…
Дарина напружилася.
— Я вже дивилася візочки й ліжечка. Є кілька варіантів. Можна вибрати не найдорожчий, але хороший.
— Зачекай ти з цими візочками, — перебив Максим. — Не горить.
— Як це не горить? У нас дитина вже народилася.
— Дарин, я не про це. Ми з мамою подумали…
Вона заплющила очі. Ось воно.
— Що саме ви подумали?
— Ну дивись. Мамі справді погано. Не в сенсі «втомилася», а реально. Тиск, нерви, безсоння. Їй треба змінити обстановку. Лікар давно казав, що море піде їй на користь. Ми знайшли недорогий тур за кордон, на теплий курорт. На двох виходить не так уже й багато.
— На двох? — перепитала Дарина, хоча вже розуміла.
— Я поїду з нею, звісно. Не відправляти ж її саму. Вона в дорозі розгубиться, там чужа країна, мова, аеропорти. Я просто супроводжу. Днів на десять, максимум.
Дарина сиділа на ліжку, тримаючи телефон біля вуха, і відчувала, як її пальці повільно стискаються в кулак.
— Максе, — промовила вона дуже тихо, — нашому синові три дні. Ти збираєшся залишити мене з новонародженою дитиною й полетіти відпочивати з мамою?
— Не відпочивати, а допомогти їй поправити здоров’я, — роздратовано виправив він. — І не вдавай, ніби я вас кидаю. Твої батьки можуть приїхати. Ти не на вулиці залишаєшся.
— Мої батьки живуть в іншому місті. І справа не в цьому. Ти батько. Ти маєш бути поруч.
— Дарино, ну не драматизуй. Десять днів — це не вічність. Зате мама повернеться спокійна, відпочила. Усім легше буде.
— Усім? Чи їй?
— Що ти починаєш? — голос Максима став жорсткішим. — Гроші ж сімейні.
— Ні. Ці гроші прийшли на мене й на дитину. Ми заздалегідь домовилися, що витратимо їх на Даню і на житло.
— Даня не збідніє, якщо ми візьмемо частину суми. Йому зараз що потрібно? Пелюшки, підгузки, ліжечко. Можна все купити скромніше. Візочок поки позичимо в когось.
Дарина згадала, як Ірина Богданівна, дізнавшись про її вагітність, насамперед сказала: «Ну от, тепер витрати почнуться». Згадала, як за дев’ять місяців та жодного разу не принесла навіть пакета фруктів. Як кожна розмова зводилася до того, що «діти нині надто дорого обходяться». І тепер ця сама жінка вимагала собі море коштом новонародженого онука.
— Я не згодна, — сказала Дарина. — Ні на тур, ні на твій від’їзд.
— Та скільки можна! — вибухнув Максим. — Ти бачила суму? Ми ж не все забираємо.
— Річ не тільки в сумі.
— А в чому? У твоїй принциповості? У тому, що тобі шкода допомогти моїй матері?
— Мені шкода, що мій чоловік думає про мамину відпустку більше, ніж про власну дитину.
У слухавці на кілька секунд стало тихо. Потім Максим заговорив уже крижаним тоном:
— Зрозуміло. Я так і думав. Щойно гроші з’явилися, ти одразу стала іншою. Жадібною, холодною. Моя мати тобі, значить, чужа.
— А я тобі хто, Максе? — голос Дарини здригнувся. — Я сиджу в пологовому після пологів. У нас немовля. Мені страшно, я втомилася, мені потрібна допомога. А ти обговорюєш курорт.
— Не починай тиснути на жалість.
— Це не жалість. Це реальність.
— Гаразд, удома поговоримо, — різко кинув він і відключився.
Дарина опустила телефон на ковдру. Руки тремтіли так сильно, що вона не одразу змогла розтиснути пальці. Очі защипало, але плакати вона не хотіла. Не тут. Не зараз. Не поруч із сином.
До палати зазирнула літня медсестра з втомленим, але добрим обличчям. Видно, частину розмови вона чула, бо подивилася на Дарину співчутливо.
— Доню, не накручуй себе. Тобі зараз нервувати не можна.
Дарина спробувала усміхнутися, але замість усмішки губи затремтіли.
— Як не нервувати? Вони вже все вирішили без мене.
Медсестра підійшла ближче й поправила ковдрочку на сплячій дитині.
— Тепер у тебе головна людина ось тут, — сказала вона неголосно. — Решта нехай ображається скільки хоче. Ти мати. Твоя справа — його захищати.
Ці прості слова чомусь подіяли сильніше за будь-які вмовляння. Дарина кивнула, витерла щоки тильним боком долоні й знову подивилася на Даню.
Так. Вона мати. І якщо доведеться обирати між спокоєм дорослих людей і безпекою сина, вибору насправді немає.
Наступного дня її виписували.
Максим приїхав ошатний, з величезним букетом і усмішкою, ніби вчорашньої розмови не було. Ірина Богданівна з’явилася поруч із ним у новій сукні, з акуратною укладкою й обличчям жінки, яка прийшла не просто зустріти невістку, а керувати важливим заходом.
Вона одразу почала командувати фотографом, поправляти плед на дитині, вказувати Дарині, куди стати, як повернутися, як тримати букет.
— Дарино, усміхнися ширше. Ну що ти така втомлена на знімках? Це ж свято.
Дарина усміхалася. Механічно. Губами, не очима.
Коли вони нарешті вийшли надвір і сіли в машину, Ірина Богданівна без найменшого вагання зайняла переднє сидіння поруч із сином. Дарина влаштувалася з Данею позаду. Малюк сопів у неї на руках, загорнутий у м’яку ковдру.
— Ну що, поїхали додому! — весело скомандувала свекруха.
Максим засміявся й завів машину.
Удома їх чекав накритий стіл. Квартира була прикрашена кульками, хоча Дарина просила обійтися без них. На стіні висів великий плакат із привітанням для «спадкоємця». У вітальні пахло салатами, гарячим м’ясом і солодким тортом.
— Проходь, дитинко, — метушилася Ірина Богданівна. — Ти поки малюка в спальню віднеси, а ми тут гостей посадимо. Відзначимо як слід.
Дарина віднесла Даню в спальню й поклала в стареньке ліжечко, яке їм позичила сусідка. Свого вони так і не купили, бо весь час «чекали виплату». Вона переодягла сина, сіла поруч і почула, як за стіною вже дзвенять келихи, хтось сміється, Максим гучно приймає вітання.
Вони святкували.
А вона сиділа в спальні поруч із дитиною й почувалася зайвою на власному поверненні додому.
За якийсь час у кімнату зазирнув Максим. Від нього вже трохи пахло алкоголем.
— Ти чого сховалася? Ходімо до нас. Мама тост сказати хоче.
— Я з Данею.
— Та він спить. Ходімо, не псуй настрій.
Він узяв її за руку й потягнув. Дарина неохоче підвелася…
