У вітальні Ірина Богданівна стояла з келихом, велична, задоволена, ніби саме вона здійснила головний подвиг дня.
— Дорогі мої, — почала вона, коли всі замовкли, — хочу випити за нашу родину. За мого чудового онука, за мого сина і за те, щоб мрії в цій родині здійснювалися.
Вона зробила паузу й подивилася просто на Дарину.
— У мене, наприклад, є давня мрія — побачити південне море й давні дива на власні очі. І я вірю, що завдяки моєму турботливому синові й розуміючій невістці ця мрія скоро здійсниться.
Максим заплескав першим.
— Здійсниться, мам. Звісно здійсниться.
Дарина стояла з порожнім келихом у руці й дивилася на них. Вони вже не натякали. Вони оголошували. При гостях, при родичах, при ній самій. Упевнені, що вона промовчить, бо незручно сперечатися, бо свято, бо всі дивляться.
Вона поставила келих на стіл.
— Вибачте, я втомилася. Піду до дитини.
— Звісно-звісно, — милостиво сказала Ірина Богданівна. — Відпочивай. Ми тут самі.
Дарина повернулася до спальні й зачинила двері. Шум за стіною став глухішим, але не зник. Сміх, голоси, дзвін посуду. Вона лягла на край ліжка, підтягнула коліна до грудей і довго дивилася в темряву.
Тепер усе було ясно.
Вони не відмовляться. Вони тиснутимуть, умовлятимуть, звинувачуватимуть, виставлятимуть її невдячною й жадібною. Вони робитимуть усе, доки не отримають бажане.
Але в неї теж з’явилася причина не відступати.
Даня.
Вечір затягнувся. Гості розійшлися пізно, Максим ще довго сміявся у вітальні, Ірина Богданівна гриміла посудом і щось невдоволено бурмотіла. Дарина дрімала уривками, а прокинулася від відчуття, що в спальні хтось є.
Вона розплющила очі й побачила свекруху біля комода. Та спокійно висувала шухляди й перебирала дитячі речі.
— Ірино Богданівно, — Дарина різко сіла, — що ви робите?
— Дивлюся, що ти приготувала для дитини, — не обертаючись, відповіла та. — Треба ж розуміти, у що ви його одягати збираєтеся.
— Це речі Дані.
— От саме. Тому я й перевіряю. Ці сорочечки давно ніхто нормальний не купує. Зараз зручніші боді на кнопках. А чепчики… Господи, ну хто тобі це радив?
Дарина відчула, як усередині знову піднімається втомлений гнів.
— Я вибирала сама. Усе нове, хороше.
— Нове не означає хороше. — Ірина Богданівна повернулася, тримаючи в руках крихітні повзунки. — Подивися, яка тканина. У дитини буде подразнення.
— Це бавовна.
— Та яка там бавовна, — фиркнула свекруха й кинула річ назад у шухляду. — Гаразд. Завтра сама з’їжджу, куплю нормальне. У мене досвід є, я сина виростила.
— Не треба нічого купувати. У нас усе є.
— Є не те, що потрібно.
Вона підійшла до ліжка й сіла на край так, ніби збиралася говорити спокійно й по-доброму. Але в її обличчі вже не було ні м’якості, ні сімейного тепла.
— Ми з Максимом обговорили ситуацію, — почала вона. — Він дуже переживає за мене. І я вирішила не відмовлятися від допомоги. Ми все-таки поїдемо.
— Ви вирішили? — перепитала Дарина.
— Так. Я вирішила. Син мене підтримав. І ти, Дарино, маєш перестати поводитися як егоїстка. Мені справді погано. Я вже не дівчинка. Нерви, тиск… Мені потрібне море, розумієш? Це питання здоров’я.
— Я не дам гроші на вашу поїздку.
Свекруха ніби не одразу зрозуміла. Потім повільно випросталася.
— Що ти сказала?
— Я сказала: ні. Ці гроші потрібні дитині. Не вам, не вашому відпочинку, не вашим мріям. Дитині.
Обличчя Ірини Богданівни застигло, губи побіліли.
— Відпочинок? Ти називаєш моє лікування відпочинком? Та як у тебе язик повернувся? Ми тебе в родину прийняли, мій син на тобі одружився, а ти…
— Я нічого у вас не просила, — перебила Дарина. Її голос тремтів, але вона не відвела погляду. — І ваш син — мій чоловік, а не річ, яку ви мені «віддали».
— Ах ось як.
Свекруха різко притиснула руку до грудей.
— Ой… серце… Максиме! Макси-и-име!
Дарина втомлено заплющила очі. Вистава почалася точно за розкладом.
Максим увірвався до спальні майже одразу.
— Мамо, що сталося?
