— Вона… — Ірина Богданівна важко дихала, показуючи на Дарину тремтячим пальцем. — Вона мене до нападу доводить. Сказала, що грошей не дасть. Що я на розваги зібралася.
Максим подивився на дружину так, ніби вона вчинила щось непростиме.
— Дарин, ну ти ж бачиш, мамі погано.
— Їй не погано, Максе. Вона тисне на жалість.
— Ти з глузду з’їхала? — він підійшов ближче. Обличчя в нього було червоне, очі злі. — Це моя мати. Вона мене сама підняла. А ти шкодуєш для неї частину грошей.
— Це гроші нашого сина!
— Та годі прикриватися дитиною! — зірвався він. — У нас є сума. Велика. А мати в мене одна.
У ліжечку заворушився й захникав Даня.
Дарина миттю кинулася до нього, взяла на руки, притиснула до себе.
— Ось бачиш? — роздратовано сказав Максим. — Дитину розбудила.
— Це ти його розбудив криком.
— Усе. Я більше не збираюся слухати цю маячню. Ми летимо. Питання закрите.
— Ні.
— Я сказав — закрите.
Він допоміг матері підвестися.
— Ходімо, мам. Не нервуй через неї.
Вони вийшли, залишивши Дарину з заплаканим сином.
Вона сіла на ліжко, гойдаючи Даню на руках. Сльози все-таки потекли — тихо, без схлипів. Навіть не від слабкості. Від страшного розуміння: Максим не просто не на її боці. Він навіть не намагався почути.
Ніч минула майже без сну. Максим ліг на дивані у вітальні й у спальню більше не заходив. Дарина годувала сина, міняла підгузки, слухала його дихання й думала.
Можна було здатися. Віддати їм частину грошей, потерпіти. Сказати собі, що родина важливіша, що конфлікт не вартий нервів, що потім усе налагодиться.
Але вона вже знала: не налагодиться.
Якщо зараз вона дозволить їм забрати гроші, далі вони забиратимуть усе. Рішення, простір, право голосу, спокій, майбутнє.
Вранці Максим увійшов до спальні, коли Дарина годувала Даню. Вигляд у нього був злий і пом’ятий.
— Я забронював тур, — сказав він без привітання. — Виліт через три дні. Сьогодні зніму гроші з твоєї картки.
Дарина підняла очі.
— Не знімеш.
Він коротко всміхнувся.
— Це ще чому?
— Бо я не дозволяю.
— У мене є доступ до застосунку.
— Тоді я заблокую картку.
Посмішка зникла.
— Не смій.
— Я зроблю це, якщо ти не зупинишся.
— Дарино, ти граєшся з вогнем.
— Максе, будь ласка, — вона раптом спробувала сказати м’якше, хоча всередині все стискалося. — Подумай. У нас дитина. Нам потрібні ці гроші. Тобі не можна зараз летіти.
— Мамі вони потрібніші.
— Синові вони потрібніші.
— Не вказуй мені, що робити, — процідив він. — І якщо ти заблокуєш картку, я не знаю, що з тобою зроблю.
Він вийшов і грюкнув дверима.
Дарина залишилася нерухомо сидіти з дитиною на руках. У кімнаті було тихо. Тільки Даня сонно прицмокував, уткнувшись у неї.
Максим їй погрожував.
Не у сварці, не випадково, не в запалі без змісту. Він сказав це прямо.
Коли пізніше він пішов з дому, Дарина дочекалася, доки кроки стихнуть на сходах. Ірина Богданівна теж кудись подалася — ймовірно, купувати речі до поїздки, яку вони вважали вже вирішеною. Дарина взяла телефон, відкрила контакти банку й набрала номер.
— Добрий день, — сказала вона операторці, намагаючись говорити рівно. — Я хочу терміново заблокувати картку. Я її загубила.
Операторка уточнила дані. Кілька хвилин здавалися нескінченними.
— Картку заблоковано, — нарешті прозвучало в слухавці. — Нову ви зможете оформити в найближчому відділенні.
— Дякую.
Дарина відключилася й поклала телефон на стіл.
Перший крок було зроблено.
Вона знала: увечері буде скандал. Можливо, гірший за вчорашній. Але дивним чином усередині стало спокійніше. Вона не почувалася жертвою. Вона почувалася матір’ю, яка зачинила двері перед небезпекою.
Увечері буря прийшла рівно тоді, коли вона очікувала.
Максим повернувся близько сьомої. У руках у нього були роздруковані документи — квитки, підтвердження, якісь папери з турагентства. Він зайшов на кухню, де Дарина годувала Даню з пляшечки, і жбурнув аркуші на стіл.
— Усе оформлено. Виліт у четвер.
— Чудово, — тихо сказала Дарина, не піднімаючи голови.
— Я намагався оплатити з твоєї картки. Вона заблокована.
Вона подивилася на нього.
— Так.
— Що означає «так»?
— Я її заблокувала.
Він ударив кулаком по столу так, що пляшечка здригнулася в її руці. Даня злякано заплакав.
— Ти що виробляєш?!
