Копіювання заборонено

Тексти Realish захищені авторським правом. Публікувати їх на інших сайтах, у соцмережах і групах без дозволу редакції не можна.

Копії у Facebook ми оскаржуємо: їх видаляють, а за повторні порушення сторінки й групи можуть заблокувати.

Поділитися історією можна посиланням.

Шестирічний хлопчик попросив знахарку врятувати маму з колодязя, але заборонив кликати батька

Частина 2 з 18

Тук, тук, тук. Помовчало. Повторилося.

— Господи… Жива вона, Толенько, жива. Наташо, чуєш? Витягнемо тебе. Ти тримайся.

Коли Толя затамував подих, вона не помітила. Відчула лише, що він усім боком притулився до неї й завмер. І тоді до неї теж долинув звук машини на колії.

Із туману виступив великий темний пікап з увімкненими фарами, за ним показалися ще дві машини. Пікап зупинився біля бузку. Грюкнули дверцята, вийшов Роман Головко — кремезний, неголений, у помаранчевому жилеті. Такі жилети він учора видавав усім, хто вирушав шукати Наташу. Крізь траву він ішов із доброю, трохи винуватою усмішкою, з якою підходив до людей навіть біля лікарняного ліжка.

— Мати, чого це ти сама так рано сюди забралася?

І тут він помітив сина біля колодязя. Раїса Леонідівна знала Романа з пелюшок, ще хлопчиськом ячмінь йому замовляла. За сорок вісім років уперше побачила його без усмішки. На мить обличчя стало темним і порожнім, наче вікно, за яким вимкнули світло.

Толя шмигнув їй за спину й ухопився за поділ. Його трусило; гарячий шепіт ударив їй у поперек.

— Я обіцяв йому не розповідати. Він сказав: «Інакше й тебе ніхто не знайде».

— Рає Леонідівно… — Усмішка повернулася на обличчя Романа, як повертається на своє місце собака, якого ненадовго прогнали. — А ви ж як тут? Толю, синку, я божеволію! Алла телефонує: тебе в ліжку немає.

Він наблизився, присів навпочіпки й розкрив обійми. Толя залишився за Раїсою Леонідівною, не поворухнувшись.

— Наташа в колодязі, — голосно сказала вона Романові в обличчя. З машин уже виходили водій Костя, Сергійко з ферми, місцева начальниця Оксана в гумових чоботах, двоє хлопців із кар’єру. Усі мали почути. — Вона жива, стукає. Я викликала рятувальників, уже їдуть.

Сергійко охнув, Оксана перехрестилася. Хтось кинувся до кришки. Роман повільно підвівся з навпочіпок; на шиї в нього сіпнулася жилка. Потім обличчя скривилося, очі наповнилися слізьми. Він кинувся до колодязя, упав біля щілини навколішки.

— Наташо! Наташенько, рідна, я тут! Я до тебе йду!

Кричав він страшно, зірваним голосом. Оксана заплакала, Сергійко зняв шапку.

Раїса Леонідівна стояла з тягарем на плечі й думала, що лютішої за неї зараз немає жінки у світі. У людини горе, він дві доби очей не склепив. А налякана дитина могла й вигадати що завгодно: мати зникла, от і сказав дурницю. Та хлопчик досі тремтів за її спиною, а долоня пам’ятала його крижану мокру руку. У переляку були свій запах, своє місце. Колодязь не лякав Толю. Щойно він дивився на батька.

Роман схопився, скинув жилет і вхопився за ручку. Залізо легко пішло вгору з вереском завіс — поруч уже взялися Костя й обидва працівники кар’єру. Учотирьох вони перевалили лист на траву, і той гупнув об землю. Раїса Леонідівна відзначила подумки: четверо.

Відкрилася чорнота завбільшки з великий круглий стіл. Із неї потягло водою, підвалом і ще якимось важким запахом. Роман спрямував ліхтарик униз; промінь загубився в глибині.

— Наташо!

Знизу відповів удар. Потім іще два. Цього разу почули всі.

— Мотузку. — Роман обернувся до Раїси Леонідівни, дивлячись їй на плече. Підійшов, узявся за прядиво; тільки тепер роздивився його. Брови ненадовго зійшлися, ніби він намагався щось пригадати. Але згадувати було ніколи. — Рає Леонідівно, я сам полізу. Чоловіки, обв’яжіть мене, попускайте потихеньку. Я швидко, на собі її винесу.

— Правильно! — крикнув Сергійко. — Романе, ми втримаємо!

Вона дивилася на його сильні великі руки, які стільки разів допомагали людям. Унизу, за дванадцять метрів від них, жінка, якій стає сили лише на стукіт. Він опиниться біля неї сам. Що б там не сталося, свідків не буде, довести нічого не можна. Приїдуть рятувальники й винесуть уже дві біди: чоловіка-героя й дружину, яка не дочекалася порятунку.

Від цієї жахливої думки Раїса Леонідівна сама жахнулася. Не знала, звідки вона взялася, але під грудьми муляло — так само, як одного разу вісім років тому. Тоді вона не дослухалася. Тепер лікоть міцніше притиснув мотузку до боку.

— Не пущу. Там газ.

— Який газ?

— У старих колодязях накопичується, звичайна річ. Твій покійний батько, Павло Сергійович, казав, а він тридцять років у шахті працював. Полізеш — поряд із нею залишишся. Спочатку перевірити треба.

— Там жива людина, мати! Який іще газ, вона ж дихає!

— Їй крізь щілину повітря йде внизу. А ти зверху полізеш. Костю, принеси свічку з машини. Є ж у тебе в бардачку? Ти в мене на Великдень брав…
Яке враження залишила історія?
Оберіть одну реакцію — її можна змінити.
Слово читачам

Поділіться враженням від історії

1

Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.

Залиште свій коментарЗначок підбереться за іменем сам — або .
Без реєстрації

Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.

З вами траплялося схоже?Розкажіть свою історію — ми опублікуємо її на Realish. Імена та місця за вашим бажанням змінимо.Розповісти свою історію
ВалентинаУкраїна

Страшна розповідь , невже людина може так вчинити ?

Усі обговорення

Ще з рубрики «Герої»

Усі історії рубрики