Копіювання заборонено

Тексти Realish захищені авторським правом. Публікувати їх на інших сайтах, у соцмережах і групах без дозволу редакції не можна.

Копії у Facebook ми оскаржуємо: їх видаляють, а за повторні порушення сторінки й групи можуть заблокувати.

Поділитися історією можна посиланням.

Шестирічний хлопчик попросив знахарку врятувати маму з колодязя, але заборонив кликати батька

Частина 3 з 18

Нічого не розуміючи, Костя збігав по недогарок. Раїса Леонідівна відв’язала Толину шворку від бузку, запалила ґніт Костиною запальничкою. У порожню пляшку з прорізом у боці поставила свічку й почала опускати її в колодязь.

Люди скупчилися біля краю. Маленьке жовте полум’я гойдалося, ковзало мокрою білою кладкою дедалі глибше. Пляшка пройшла три метри. На шостому Раїса Леонідівна ворухнула пальцем, коротко смикнувши шворку. Ніхто цього не помітив. Пляшка стукнулася об камінь, вогник зник.

Усі разом ахнули.

— Бачили? Згасла. Без маски людині туди спускатися не можна, — сказала Раїса Леонідівна.

Щоки палали, хоча вона трималася прямо. За сорок із лишком років до неї йшли хворі, матері з дітьми, і нікому раніше вона не збрехала.

— Пустіть мене! — Роман рвонувся до відкритого колодязя.

Вона побачила: зараз полізе, не чекаючи мотузки. Але Сергійко перехопив його впоперек тулуба, Костя повис із другого боку.

— Романе, Ромчику, не треба! — закричала Оксана. — У тебе син! Пожалій хлопчика!

Вони любили його, він стількох виручив, і тепер вони тримали його щосили. Роман борсався, мокрим обличчям текли сльози. Раптом поверх Костиного плеча він на секунду глянув на Раїсу Леонідівну. Очі виявилися сухими, спокійними, уважними.

Здалеку над садом потяглася тонка сирена.

На глибині дванадцять метрів Наташа Головко лічила. Тричі вдаряла каменем у правій руці, відлічувала до двадцяти — і ще три удари. Помилялася, поверталася до початку. Від усього, що в неї було, залишилася ця лічба. Навіщо стукати, вона давно вже не пам’ятала. Пам’ятала одне: перестане — маленький хлопчик нагорі вирішить, що мама померла.

За обваленою кладкою вода вимила у вапняку неглибокий виступ. Наташа вміщалася там, підібгавши здорову ногу; друга лежала поряд, мов чужа. Унизу стояла чорна вода по коліна, під нею — товстий м’який мул. Він і врятував її під час падіння.

Удень далеко над головою сіріла щілинка біля краю. Звідти на шворці приходила пляшка: вода, що відгонила іржавим кухлем, яблуко з їхнього саду. Страшнішого за яблука нічого не було. Вона їла й плакала, підраховуючи, скільки разів шестирічному довелося самому перебігти яр і скільки разів збрехати.

— Толенько, біжи до людей! Розкажи їм! — кричала вона щоразу.

— Не можна, тато сказав, — тоненько долинало крізь дванадцять метрів каменю.

Учора кричати вже не вийшло. Голос зник, а шепіт, що залишився, до хлопчика не долітав. Вона знову стукнула тричі рукою, яка теж стала чужою. Лівий кулак тримав іще щось. Пальці давно перестали розгинатися. Вона не випустила б цього, навіть утративши руку.

Нагорі раптом загуркотіло. Наташа підняла обличчя: над нею розчахнулося все небо, біле до осліплення, з чорними рухомими цятками. Кликали її на ім’я. Вона впізнала голос і перестала стукати.

Спиною втиснулася в кам’яну стіну, лівий кулак притиснула до грудей. Уже бракувало сили зрозуміти, чого страшніше чекати: що її тут покинуть чи що тепер знайдуть.

З’явилася свічка. Погойдуючись, вона спускалася вздовж освітленої стіни. Наташа дивилася й беззвучно просила: тільки не ти, не треба, тільки не ти. Полум’я зупинилося, сіпнулося — і згасло.

Скільки вона просиділа після цього, не знала. Потім униз поповзло синє світло, ще одне; чулося тихе дзижчання. Поряд у воді опинився чоловік у касці. Зовсім чужий — незнайоме темне обличчя, тютюновий запах. Він обхопив її зап’ясток, глянув на годинник.

— Наташо, я Артем. Усе, красуне, поїдемо нагору. Давай руку. Ось так. Що в тебе тут, камінчик? Хочеш — тримай. Усе, що хочеш, тримай.

Такого спокійного голосу вона раніше не чула. Треба було сказати йому, обов’язково сказати, але поворухнулися тільки губи. Він нахилився до них зовсім близько. Над ними тривала робота, опускали ноші. Далі Наташа нічого не пам’ятала.

Біля колодязя на той час зібралося все село. Дві рятувальні машини із шістьма чоловіками прибули через сорок хвилин після виклику. Їхній старший, сухорлявий, невисокий, років п’ятдесяти, з білим шрамом через брову, спершу окинув поглядом триногу, яку встановлювали. Дістав із ящика прилад на шнурі, опустив, зачекав. Піднявши його, подивився й хмикнув.

— Хто про газ казав?

— Я. У нас свічка згасла, — відповіла Раїса Леонідівна.

Вона стояла найближче, Толя й далі тримався за поділ. Чорні чіпкі очі старшого затрималися на ній, на прорізаній пляшці, потім на Романові, якого ще притримували двоє. Він лише ворухнув бровою зі шрамом, нічого не сказав і почав пристібатися…
Яке враження залишила історія?
Оберіть одну реакцію — її можна змінити.
Слово читачам

Поділіться враженням від історії

1

Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.

Залиште свій коментарЗначок підбереться за іменем сам — або .
Без реєстрації

Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.

З вами траплялося схоже?Розкажіть свою історію — ми опублікуємо її на Realish. Імена та місця за вашим бажанням змінимо.Розповісти свою історію
ВалентинаУкраїна

Страшна розповідь , невже людина може так вчинити ?

Усі обговорення

Ще з рубрики «Герої»

Усі історії рубрики