Після цього працювали як належить: тринога, блок, ноші. Через годину двадцять хвилин нагорі опинилася Наташа — сіра, як камінь. Розплющені очі нічого не бачили, на нозі була закріплена шина. Над натовпом прокотився один спільний зітх.
Роман прорвався до нош. Упав навколішки, схопив праву руку дружини, притулився обличчям. Холодна безвільна кисть здригнулася в його пальцях. Наташу звело судомою, апарат на ношах запищав.
— Відійдіть! Потім, потім! Тиск падає! — Лікар плечем відтіснив Романа.
Ноші несли до машини. Раїса Леонідівна дивилася на ліву руку, що звисала з краю: потемніла кисть так і лишалася стиснутою в кулак. Навіть непритомна Наташа її не розтиснула.
Останнім вибрався Артем. Відстебнувшись, він зняв каску й закурив. Роман витер обличчя й підійшов упритул, повернувшись спиною до людей. Говорив неголосно, але Раїса Леонідівна чула: ноги вже не тримали її, і вона сиділа поруч, просто на відкинутому сталевому листі.
— Дякую тобі, брате. До смерті твій боржник. Там унизу більше нікого не було?
Артем видихнув дим.
— Це як — нікого?
— Там чисто? Нічого немає? Більше нічого не знайшлося?
Голос звучав рівно, а пальці, що раз у раз ковзали по щоці, спокійними не були.
— Вода, мул, каміння. А що мало трапитися?
— Сумка, — трохи завагавшись, сказав Роман. — Її сумка з документами. Думаю, раптом вона з нею впала.
— Сумки немає, — відповів Артем. — Більше нічого. Вона сама там була.
Роман ще постояв. Знизу вгору Раїса Леонідівна спостерігала за ним, не розуміючи того, що бачила. Дружину щойно дістали живою, вона дихала. Радіти б йому, плакати. Або боятися її слів — якщо правда те, чого сама Раїса Леонідівна боялася.
Але він відійшов на три кроки й утупився в колодязь. Так дивляться на розчинені двері свого дому, коли повертаються й виявляють, що всередині хтось переставив усі речі. Він був наляканий. Тільки лякала його не Наташа — колодязь.
Молоденький поліцейський Віталій приїхав із текою й заходився з’ясовувати, що сталося. Оксана повторювала те саме:
— Диво ж! Диво! Дитина її знайшла.
— Як ти дізнався, що мама тут? — запитав Віталій, присівши перед Толею.
Хлопчик не підводив очей від землі. До них підійшов Роман, опустився поруч із сином і обережно обхопив його плечі. Жінки, що стояли поблизу, знову заплакали, дивлячись на його обличчя. Говорив він неголосно, проте кожне слово було чутно всім навколо.
— Толю, Толенько, я не сварюся. Тато розуміє. Ви ж по яблука з мамою сюди прийшли? У четвер? Кришка на паличці трималася, мама захотіла подивитися вниз і впала. А ти з переляку паличку витягнув, кришка й зачинилася. Ти ще маленький, яка з тебе провина? Злякався, людям не розповів, зате потім воду мамі носив. Герой ти мій. Тільки кришку ж навіщо закрив, синку? Ну навіщо?
Ніхто більше не розмовляв.
— Матінко рідна… То ось воно як, — прошепотів хтось.
Раїса Леонідівна підвелася із залізного листа. Вона бачила, як змінюється хлопчик: спершу він не розумів, потім дивився на батька, що плакав, і поступово зміст сказаного почав доходити до нього. Затремтіло підборіддя. Усі шість років свого життя Толя знав, що тато не обманює і що йому все до снаги. Хлопчик прочинив рота, перевів погляд на залізо в траві. Ні згоди, ні заперечення від нього не дочекалися. Він замовк зовсім.
— Романе, — вимовила Раїса Леонідівна осілим голосом, — цей лист четверо чоловіків піднімали.
— То він же на палиці стояв, мати. — Роман навіть не повернувся. — Навесні перевіряв, сам підпирав. Палицю й дитина виб’є.
Він підхопив сина. Толя повис на його плечі, як мокрий піджак, із розплющеними порожніми очима.
— Додому підемо, рідний, — сказав Роман. — Дякую вам за все, Раю Леонідівно. Якби вас не було поруч… Я ж не забуду.
Поверх Толиного плеча Роман глянув на неї й усміхнувся тією самою усмішкою.
Коли машини роз’їхалися, Раїса Леонідівна залишилася на висілках сама. Мокра мотузка виявилася нікому не потрібною. Піднявши її, вона вперше уважно перебрала плетиво: міцне прядиво, ручна робота, не з магазину. Акуратну петлю на кінці тримало особливе туге заплетення. Так робили шахтарі.



















Поділіться враженням від історії
1Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.
Страшна розповідь , невже людина може так вчинити ?