Копіювання заборонено

Тексти Realish захищені авторським правом. Публікувати їх на інших сайтах, у соцмережах і групах без дозволу редакції не можна.

Копії у Facebook ми оскаржуємо: їх видаляють, а за повторні порушення сторінки й групи можуть заблокувати.

Поділитися історією можна посиланням.

Шестирічний хлопчик попросив знахарку врятувати маму з колодязя, але заборонив кликати батька

Частина 5 з 18

— На цьому вузлі, Раю, життя людини тримається.

Додому вона несла мотузку із зупинками — кожні сто кроків доводилося відпочивати. І думала про шестирічного хлопчика, який протягнув таку вагу яром у темряві, півтора кілометра з лишком. Мама сказала: «Потрібна мотузка». Він і приніс. Не до сусідів, хоч ті жили близько, а до неї. Знав, куди йти.

Рік тому, виливаючи йому переляк воском, вона сама дала йому це право:

— Толенько, стане страшно — до мене прибігай. Я нікому не розповім.

Навіщо тоді сказала це, вона й сама не розуміла. Вісьмома роками раніше інше таке прохання вона вже чула. І відповіла інакше.

Увечері, повернувшись із висілків, Раїса Леонідівна сиділа в темній кухні. Спогад доводилося витягувати частинами, наче скалку з рани. Вісім років вона не хотіла до нього повертатися.

Ольга теж прийшла в жовтні, під кінець місяця, тільки вночі. Перша Романова дружина працювала в районній бібліотеці, була рослою, небагатослівною, носила важку косу. Рідних у неї вже не було. Постукавши у вікно, вона зайшла, зняла хустку. На вилиці виднілося свіже садно; долоня весь час притримувала бік.

— Тітко Раю, можна мені залишитися у вас? Я боюся йти додому. — Далі вона говорила так нерозбірливо, що слова ледве вдавалося розчути: — Якщо ви промовчите, він не дасть мені піти. Він запевняє: мене ніхто не відшукає.

Тепер Раїса Леонідівна пам’ятала власну відповідь до останнього слова. За тиждень до тієї ночі Роман урятував Бориса: чотири години гнав машину під крижаним дощем розбитою дорогою у велике місто, віз її чоловіка з інфарктом. Борис залишився живий і прожив іще чотири роки. Згодом Роман ніс його труну. А перед тим перекрив їй дах.

І тоді, дивлячись на Ольгу, вона думала: з жиру казиться. Дітей немає, чоловік золотий — от і міські примхи.

— Не наговорюй, Ольго. Такого чоловіка ще пошукати. Погарячкував, із ким не буває? Ти ж теж не мед. Ішла б додому, попросила пробачення. Не ганьби його. Зараз ромашки тобі дам, заспокоїшся.

Вона заварила ромашку із собачою кропивою, напоїла Ольгу. Сама пов’язала їй хустку й випровадила за поріг. Ольга скорилася, але біля дверей озирнулася:

— Ви справді не бачите?

— Іди з Богом.

Через три дні Роман приїхав почорнілий на обличчі й привіз записку. Рівні літери, звичний бібліотечний почерк — писала Ольга:

«Пробач мені, я йду. Не шукай».

Із цим папірцем він обійшов село. Розповідав, що дружина зійшлася з далекобійником з іншого міста; він, мовляв, давно помічав, та помовкував. Люди обурювалися Ольгою, жаліли його. Раїса Леонідівна — найголосніше.

Як легко їй тоді стало! Отже, вона вчинила правильно. Легковажниця — ось хто Ольга. А садно… Хтозна звідки взялося.

Колишній поліцейський звірив почерк. Справу закрили: доросла жінка пішла з власної волі. Через рік суд визнав Ольгу безвісно відсутньою, Романа розлучили. Невдовзі він привіз із райцентру Наташу, вихованку дитбудинку, бухгалтерку зі свого кар’єру. У селі раділи: знову в людини сім’я.

Кришку над колодязем Роман поставив у листопаді — минуло два тижні після Ольжиного зникнення. І за це йому теж дякували.

Раїса Леонідівна все сиділа без світла. Надворі мрячило, під столом терся кіт. Тоді Ольга сказала: «Він каже, що ніхто мене не знайде». Сьогодні хлопчик передав: «Інакше й тебе ніхто не знайде».

У понеділок уранці вона вдягла чистий одяг і вирушила до районного відділу. Черговому слідчому розповіла і про дитину, що вчепилася в поділ, і про прохання не кликати тата, і про обіцянку мовчати. Пояснила, що такого листа дитина не підніме. Повторила Романове запитання до рятувальника.

Молодий слідчий записував, прикриваючи позіхання кулаком. Закінчивши, запитав:

— А ви їй хто, бабусю? Родичка?

— Ні, ніхто.

— Романа Головка знаєте? Це він нам дитячий майданчик збудував.

Через три дні до Романового дому приїхали жінка з опіки й психолог. Усе блищало. Толя сидів із книжкою на колінах, у чистій сорочці; була в нього окрема кімната, ліжко у вигляді машини, у холодильнику — дитяча їжа. Тільки ні батькові, ні приїжджим він не відповідав.

У висновку психолога з’явилися рядки: «Гостра стресова реакція. Дитина вважає себе винною в тому, що сталося. З боку батька — підтримка». Лікарі тепер приїжджали до них самі: Роман найняв найкращого…
Яке враження залишила історія?
Оберіть одну реакцію — її можна змінити.
Слово читачам

Поділіться враженням від історії

1

Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.

Залиште свій коментарЗначок підбереться за іменем сам — або .
Без реєстрації

Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.

З вами траплялося схоже?Розкажіть свою історію — ми опублікуємо її на Realish. Імена та місця за вашим бажанням змінимо.Розповісти свою історію
ВалентинаУкраїна

Страшна розповідь , невже людина може так вчинити ?

Усі обговорення

Ще з рубрики «Герої»

Усі історії рубрики