На п’ятий день Наташа опритомніла в реанімації районної лікарні. Переломи таза й стегна, переохолодження, сильне зневоднення, запалення легень — лікарі називали її порятунок дивом. Роман залишався поруч, ночував на стільці в коридорі, домовився про палату й усе оплатив, до останньої копійки. Медсестри приходили подивитися на такого чоловіка.
На шостий день Віталій приніс свою теку до лікарні.
— Так, по яблука ходила, — ледве чутно сказала йому Наташа Головко. — Подивилася вниз і впала сама. Нічого не пам’ятаю. Кришка? Не знаю я. Дитина не винна. І чоловік тут ні до чого.
— Підпишіть.
— Підпишу.
Надвечір Вільхова Лощина вже обговорювала заяву знахарки на Романа. З нею перестали вітатися. Інна, листоноша, яка знала про всіх усе, принесла пенсію, всілася на табурет і не витримала:
— Раю, ти блекоти об’їлася? Дружина в нього в лікарні, хлопчисько онімів, а ти батька мало не вбивцею виставляєш! Чула б ти, що про тебе жінки в магазині кажуть.
По трави теж перестали приходити. Це Раїса Леонідівна помітила не відразу: зазвичай прохачки соромилися, йшли поодинці, ближче до ночі. Тепер вечори стали тихими. У магазині з її появою обривали розмову. Дашка, якій вона колись допомогла зберегти вагітність, виклала решту на прилавок, не зустрівшись із нею очима.
У суботу вранці на воротях вона побачила коротке слово, виведене дьогтем. Відтирала піском і думала: так і треба, Раю. За ту ромашку.
Через тиждень, сонячного тихого дня, приїхав Роман. Із пікапа він дістав дошки та ящик з інструментами, спершу відкинувши борт. У робочій куртці, привітавшись через паркан як завжди, без пояснень узявся розбирати підгнилу сходинку — ту, якою повзла принесена Толею мотузка. Дві сусідки зупинилися на вулиці.
— Геть згнила, мати. Це ж ноги переламаєш, — сказав він через годину.
Нова сходинка вже була на місці: рівна, із запахом сосни. Раїса Леонідівна стояла на ґанку й чаю йому не пропонувала.
— Навіщо тобі це, Романе?
Він присів на сходинку, вийняв сигарету, але припалювати не став. Зблизька здавався старшим років на десять. Вона здивувалася: тут він не прикидався, справді не спав.
— Та немає в мене на вас образи. Ви Наташу витягли, хіба я забуду? А решта — з переляку. Літня ви людина, дитину наслухалися. Я всім сказав: за наклеп заявляти не буду, до вас щоб ніхто не потикався. — Він помовчав, обертаючи сигарету. — Мамі без вас гірше. Ноги розтерти нікому. Ви приходьте щочетверга, як раніше. Гроші я дам.
Вона подивилася на нього. Сусідки спостерігали за обома; Раїса Леонідівна відчувала, як у них ніздрі роздуваються від такого благородства.
— Тамару я не залишу.
— Ну й добре. — Роман підвів обличчя. На сонці очі були майже прозорі, світлі й безсонні. — Ви з нею давно знайомі, правда? Довше за всіх, мабуть. Років п’ятдесят? Вона вам нічого не розповідала? Ще до удару. Про Ольгу, куди та поїхала…
Від несподіванки Раїса Леонідівна на мить затамувала подих.
— А що розповідати? До шофера вона пішла. Ти сам про це казав.
— Так. Казав.
Він нарешті прикурив, оглянув зроблену сходинку й подався до машини. Раїса Леонідівна залишилася на ґанку. Виходило, тепер Роман боїться двох: Наташі в районній лікарні та власної матері в задній кімнаті. Тамара вже два роки не могла вимовити ні слова.
Увечері Раїса Леонідівна дістала віск. Не для хворого — для себе, чого майже ніколи не робила. Розтопила на водяній бані, поставила на стіл миску з холодною колодязною водою. Тричі прочитала звичні слова, як учила бабуся, і вилила віск, думаючи лише про одне: чого злякався Роман.
Застигаючи, віск неголосно потріскував. Вона дістала його й повернула до лампи. Зазвичай виходили плями, схожі на хмари: вгадуй птаха чи собаку. Тепер перед нею була рівна кругла пляма, завтовшки як монета. Біля краю — отвір, від нього тягнулася тонка пряма ніжка з петлею вгорі. Чи то ключ, чи то бирка.
Нічого подібного вона раніше не бачила й значення не розуміла. Тільки на потилиці настовбурчувалися волоски. Випадковим це їй не здавалося. Віск вона поклала на блюдце, накривши рушником.



















Поділіться враженням від історії
1Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.
Страшна розповідь , невже людина може так вчинити ?