Біля службового входу Маринка пов’язала їй білу хустку, вручила швабру з відром.
— До Головко, сьома палата. Десять хвилин у вас. Чоловік у банк поїхав, до другої буде. І ось іще, тітко Рає, тільки я вам нічого не казала. Її привезли — лівого кулака ніяк не розтиснути. Хірург розтискав, вона як закричить! На сходах чути було. Усередині залізяка виявилася, він її до речей у пакет кинув. Наташа отямилася — насамперед про пакет спитала, не про чоловіка. Я принесла. Відтоді під подушкою ховає.
Хлоркою пахло в палаті. Наташа лежала на витягненні, з голкою у вені, така прозора, ніби сині жилки просвічували крізь неї наскрізь. Усього тридцять три роки. Раїса Леонідівна залишила відро, причинила двері й підійшла. Не кажучи нічого, поклала праву долоню їй під ложечку.
Наташа розплющила очі. Упізнавши її, змінилася на обличчі.
— Ідіть. Не можна вам сюди. Якщо він…
— Двадцять хвилин є в нас, — збрехала Раїса Леонідівна, вразившись власній легкості. — Я розповідати прийшла, не питати. Толя вдома, ні з ким не говорить. Батько переконав його, ніби кришку він закрив.
Наташа заплющилася. З-під вій, немов із пересохлого місця, проступила сльоза й так і залишилася там.
— Знаю. Він сказав мені. Вечорами приходить, сідає, за руку бере. Лагідно так: «Наташенько, Толя в мене вдома. Ми вдвох. Ти одужуй і пам’ятай». Усе. Більше ні слова. Толя в нього, розумієте? Я все підписала. За себе мені не страшно. Тільки дитину він ніколи не віддасть. Що проти нього доведеш, хто мені повірить? Я впала. Сама впала, впала. Ідіть, заради Бога.
— Ольга теж просила, — сказала Раїса Леонідівна. — А я тоді її за двері випровадила. Мені це до смерті нести, Наташо. Тепер не піду.
Наташа довго дивилася на неї, немов вирішувала, стоячи на краю. Потім насилу підвела руку, повільно дістала з-під подушки пакетик з-під таблеток і витрусила вміст на ковдру.
Жовтий кружечок завбільшки з монету номіналом п’ять — потемнілий, товстий, з отвором біля краю. Уривок іржавого дроту скручений у петлю. На поверхні вибито три цифри. Раїса Леонідівна зблідла. Вона вже бачила це: вдома, на блюдці під рушником.
— Що ж це в тебе, дівчинко?
— Не знаю. Латунь, здається. У тріщині знайшла, на полиці. Там унизу можна на кам’яну полицю сісти. — Наташа заговорила квапливо, задихаючись, наче слова могли вичерпатися. — У четвер я в гаражі паспорт знайшла. У шухляді під верстаком. Ольжин, справжній, старий, із фотографією. І телефон її, розбитий. Сім років ми живемо, він усім каже — із шофером поїхала. Без паспорта як? Я йому показала, дурепа. Увечері спитала, думала, пояснить. Він глянув, усміхнувся: «Поїхали, Наташенько, покажу, куди вона поїхала». У машину посадив, на висілки привіз. Лебідкою кришку підняв, у нього на пікапі лебідка. Я стою, не розумію нічого, думаю — жартує. Він каже: «Глянь». Я зазирнула…
Вона замовкла, переводячи подих.
— А падала — думала, Толя в ліжку чи ні, — вела далі Наташа. — Він тоді під тентом у кузові сховався. Любить ховатися. Уже потім я дізналася, він згори розповів. Роман, коли назад у машину сів, його виявив. Толя все бачив. Усе.
— А на полицю як вибралася?
— Уночі стіну обмацувала, шукала, за що вхопитися, щоб піднятися. Сил немає, темно, як усередині землі. Веду рукою — камінь м’який. Вапняк. І нерівний. Там написано щось, глибоко видряпано, не хлопчиська бавилися. Біля полиці, просто під рукою. Пальцями читала. Я бухгалтерка, тітко Рає, а там по літерах розбирала. П’ять літер розібрала — Ольжине ім’я.
Раїса Леонідівна завмерла.
— Поруч палички, — вела далі Наташа. — П’ять, потім іще дві. Я перерахувала, більше немає. Тоді зрозуміла, де вона. Думала, внизу піді мною, у мулі. А я на її місці сиджу. Роман нагорі не знає, жива я чи ні, а я думаю: «Олечко, рідна, ти сім днів витримала. Невже я три не зможу?» Біля літер тріщина, у ній цей кружечок. Я затиснула його. Хай мертву знайдуть, а він у руці. Хай спитають, що таке.



















Поділіться враженням від історії
1Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.
Страшна розповідь , невже людина може так вчинити ?