За кілька днів до цього, глибокої ночі, кабінет Мар’яни Левченко в захищеному секторі центрального командування все ще сяяв холодним білим світлом. За панорамним вікном мерехтіло велике місто, розсипане на тисячі темних і золотих цяток, але Мар’яна не дивилася назовні. Увесь її світ цієї години був зібраний у ланцюг екранів перед робочим столом.
По моніторах безперервно бігли рядки телеметрії, пакети даних, тривожні маркери вторгнень і відповідні команди. Ворожа хакерська група вже майже годину билася в один із найуразливіших вузлів оборонної мережі. Їхні атаки йшли хвилями, змінювали форму, розсипалися на хибні маршрути, поверталися через підставні адреси. І щоразу впиралися в невидиму стіну.
У центрі цієї стіни сиділа Мар’яна.
На головному екрані повільно розкривалася карта атаки. Червоні лінії тягнулися з десятків вузлів, зливалися, розходилися, знову збиралися в один вузький промінь, націлений у захищене сховище. Противник працював грамотно: спершу шум, потім хибні спроби, далі тихий прохід через майже забутий службовий порт. Будь-який інший черговий міг би сприйняти це за другорядний збій.
Мар’яна побачила задум одразу. Вона навіть не підвищила голосу. Для неї паніка була розкішшю, яку могли дозволити собі лише ті, хто не відповідає за наслідки. Вона відсікла хибні маршрути, один прохід навмисне залишила трохи прочиненим і приготувала зворотний стежний код, як мисливець залишає приманку біля входу в нору.
На ній не було мундира. Лише темний м’який светр, підкачані рукави й тонкі пальці, що літали по клавіатурі з моторошною точністю. Але з виразу її обличчя можна було зрозуміти: перед екранами перебуває не програміст і не чиновник, а командир на передовій. Для неї війна давно перестала бути гуркотом артилерії. Її війна звучала інакше — беззвучним ревом серверів, спалахами попереджень, нулями й одиницями, які могли обвалити мости, осліпити радари або врятувати тисячі життів.
Вона давно звикла, що її перемог майже ніхто не бачить. Після вдалої операції не буває параду, не лишається випаленої землі, не гримлять фанфари. Просто десь продовжує працювати зв’язок, не падає система управління, не відчиняються двері в закриту мережу. Мар’яна ніколи не скаржилася на таку невидимість. Їй навіть подобалося, що справжній результат вимірюється тишею: якщо вранці ніхто не дізнався про нічну атаку, значить, вона виграла.
Але ця тиша вимагала повної віддачі. Іноді вона забувала їсти, іноді по дві доби не виходила із захищеного сектору, іноді відповідала доньці короткими повідомленнями між двома кризами. Тоді їй здавалося, що це тимчасово і Олеся розуміє. Тепер, озираючись назад, вона не раз запитає себе, чи не сховалася за службою від того, що мала помітити раніше.
— Третій контур посилити. Хибний маршрут — на канал «Сім». Підкиньте їм приманку, нехай думають, що знайшли прохід.
Із динаміка одразу надійшла стримана відповідь. Підлеглі не перепитували. Вони знали, що наказ Левченко рідко потребує пояснення. У її світі помилка коштувала надто дорого, а сумнів міг відчинити двері ворогові.
Так вона жила майже двадцять років: прораховувала, контролювала, закривала лазівки, передбачала чужі ходи раніше, ніж противник сам розумів, куди збирається вдарити. За це її поважали. За це боялися. За це й прозвали Гюрзою: якщо вона одного разу впивалася в ціль, то вже не відпускала, доки в тієї не закінчувалося повітря.
Тієї ночі все виглядало звично: холодна кава, сухі доповіді, втомлені обличчя операторів на сусідніх екранах. Мар’яна вже збиралася довести атаку до повного зворотного відстеження, коли в цю ідеально вибудувану, майже безособову війну ввійшов звук з іншого життя…
